Коли дізналася з телебачення, повірити та усвідомити було важко. Іноді і зараз в голові не можу до кінця повірити в те, що вертатися реально нікуди, просто нікуди. Шокує відношення інших людей з інших регіонів України до людей з Донеччини. Нас не сприймають, нас ненавидять, нас ніде не чекають. В ми лише хочемо додому, якого вже немає, від слова зовсім.

Ми залишилися без нічого. В місті є де можливо отримати гуманітарну допомогу, та я з дитиною її отримую. За це дякуємо меру міста Кременчук.

Моя родина маленька, я та мій синочок Назарчик. Йому 10 років, він закінчив 4 клас. Йому треба вчитися, мені працювати. З квартири ми нічого не забрали, все там лишилося, бо думали, що їдемо ненадовго, просто вийшли, закрили двері як перед відпусткою та поїхали. Але...ми не змогли повернутися і чи повернемося вже - не знаємо. Наша п'ятиповерхівка згоріла повністю, під'їзду не має, він обрушився. Усі меблі, речі побуту, одяг та все інше просто згоріло. Як та що буде далі, невідомо. Але треба жити далі. Є в нас така річ, це ключі від нашої квартири в Бахмуті. Але це лише спогади, нажаль. Місто Бахмут назавжди в наших серцях. Назавжди.

До війни працювала в державним службовцем. Планую і надалі працювати, бо треба жити та в мене ж мій сенс життя - це моя дитина! Дуже хочеться добрих та радісних новин. І ми в це віримо!