Світлана Рябих, вчитель
Куп’янський ліцей №1 Куп’янської міської ради Харківської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ця війна багато забрала в мене. Стабільність, впевненість, плани, мрії, світлини, рушники моєї прабабці, сімейні сервізи, весільну сукню, перші іграшки моїх дітей. Але найважливіше, що вона відбирає в мене, - це пам’ять. І ні, я ніколи не скаржилася на забування. Однак ця війна забирає мою пам’ять.

Вона вже вкрала в мене відчуття дому, а тепер узялася за пам’ять.

Щороку до мого рідного будинку в селі на Купʼянщині приїздили рідні з Ківшарівки, Амвросіївки, Донецька, Феодосії. Приготування тривали декілька тижнів: усе прибрати, сервізи протерти, постіль приготувати, рушники випрати. Мама добу проводила на кухні: качка з яблуками, котлети, відбивні, м’ясо запечене, м’ясо засмажене, обов’язково соус до м’яса з горіхами, салат з капусти, крабових паличок, із чорносливом і морквою, налисники, пиріжки, капуста квашена, огірочки-помідорчики. Це ніколи не вміщалося на столі, але мама вперто готувала щороку більше й щедріше. Я пам’ятаю смак кожної маминої страви. Смачніше за неї не готує ніхто. На жаль, мої діти не можуть скуштувати цих смаколиків. Я не можу дати їм атмосфери родинних свят. Вони не відчують галасу родинних розмов до ранку, не отримають подарунків від троюрідної тітки з Криму. Це все у нас забрала війна.

У бабусиній шафі висить моя весільна сукня із білою фатою. Бабця казали, що треба колиску накривати цією фатою, щоб дитя не плакало й міцно спало. Я не вірила в ці забобони, але фату до колиски вчепила. Я вже не покажу своїй дочці ту сукню і ту фату. Будинку бабусі вже немає, туди прилетів російський снаряд.

Бабуся ховалася в підвалі в цей момент. Обійшлася контузією, тепер не чує на одне вухо. Залишити свій дім для неї було найважче. Їй 86, і більшу частину життя вона провела в цьому будинку - в Петропавлівці, що на Купʼянщині.

У цьому ж будинку у шафі поруч із моєю весільною сукнею були охайно складені стоси альбомів зі знімками - усе життя моєї бабусі, моєї мами, моє та моїх дітей. Бабуся завжди просила мене друкувати світлини, не любила вона знімки в телефоні. Їй подобалося гортати сторінки важких від фотопаперу альбомів і розглядати рідні обличчя. Я вже не покажу своїй дочці, якою гарною була замолоду їхня прабабця. Та й маминих світлин із дитинства я не маю. Війна забрала це в мене, у моїх дітей.

Я люблю вишивати. Моя бабуся каже, що це в мене від прапрабабці. Якось вона дістала мені із найвищої полиці з тієї-таки шафи пакунок, бережливо загорнутий у газети. Це були вишиті рушники. Казала, що подарує їх моїй доні, як та заміж йтиме. Немає вже рушників, як шафи, і сукні, і світлин. Усе це забрала війна.

У спадок своїм дітям я передам тільки спогади. У мене немає нічого матеріального, що зберігало б пам’ять про наш рід. Є тільки спогади. Вони стрижень нашої історії, нашої нації, нашої пам’яти. І це я берегтиму й множитиму, доки дихаю.