Циганок Юлія, 11-В клас, Першотравенський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Колесникова Тетяна Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це горе, біль, тривога, сльози, розруха, смерть.

День 24.02.2022 року — чорний день. Він розділив моє життя на “до” і “після”.

До війни я жила у невеличкому, але гарному місті Вугледар. Жила звичайним, щасливим життям у своїй родині, ходила до школи, мала багато друзів, спокійно спала вночі, мріяла про майбутнє.

Та в одну мить усе змінилося. Цей день я запам’ятаю назавжди. Десь опівдні я бавилася з меншим братом у власній квартирі. Батьків удома не було. І раптом ми почули гучний, ні на що не схожий звук. Наш дев’ятиповерховий будинок здригнувся. Ми з Сашком не могли збагнути, що відбувається, і забилися в куточок коридору. У квартиру зі сльозами на очах забігла схвильована мама. Тремтячим голосом вона сказала, що почалася війна. Приліт був у лікарню. Згодом я дізналася, що там була тяжко поранена моя вчителька української мови та літератури.

У своєму, ще дитячому віці, я не могла збагнути, що може таке статися, адже я жила в мирній країні. З цього жахливого дня почалася нова, на жаль, сумна історія мого життя.

У місті зникло світло, припинилося водопостачання. В квартирі стало холодно і страшно. Обстріли почастішали, і нам доводилося спускатися в сирий і холодний підвал. Мама брала з собою ковдри, щоб якось зігріти нас.

Моєму братові на той час було 5 років. Він часто хворів, а мама хвилювалася і не знаходила собі місця. Так ми прожили ще декілька днів. Батьки прийняли рішення виїжджати подалі від лінії зіткнення.

Ми переїхали в село Костянтинівка, у будинок прабабусі. Але і там було небезпечно. Село потерпало від обстрілів. Вулицями рухалися танки, лунали вибухи, сипалися шибки. Було дуже гучно і страшно. Довгий час ми переховувалися у погребі.

Обстріли все частішали. Прилітало на ферму, горіли корівники. Ревіла поранена і перелякана худоба. Після обстрілів у різних куточках села спалахували пожежі, були поранені та загиблі люди. Від страху німіли руки, ноги, боліло в грудях. Ніч перед від’їздом була пекельною. Я думала, що вона не скінчиться.

“Гради” поливали село, земля гуділа від вибухів. І ось лягло зовсім близько — нам позасипало очі пилюкою. У братика заклало вуха, зляканий, він плакав і притискався до тата. Це була найстрашніша мить мого життя. Я зрозуміла, що можу втратити своїх найрідніших або загинути сама. Неймовірний страх охопив моє тіло і душу. Будь-яка хвилина могла бути останньою. Не бажаю нікому цього відчути.

Вранці тато прийняв рішення виїздити у більш безпечне місце. Батьки похапцем покидали речі в машину — і ми вирушили.

Було дуже страшно. Та війна була поруч. Над головою свистіло. Тато тиснув на педалі, машина набирала швидкість, мама, притиснувши маленького братика, тихенько молилася. Так ми евакуювалися до міста Шахтарськ (Першотравенськ), Дніпропетровської області.

Перші дні — метушня, пошук житла та організація побуту. Дякуючи добрим людям, у нас з’явилися необхідні речі для життя. У квартирі було тихо і тепло. Мені здавалося, що небо відкрилося і на мене зійшла Божа благодать. Я відпочила, відіспалася, але нічого не забула.

Слова пісні: “Де би я не була, не забуду дім” — розбудили в моєму серці тривогу. З сумом я думала про свій дім, про своїх друзів, учителів. Тривожні новини про події в моєму місті викликали хвилювання. Повітряні тривоги нагадують нам про всі жахіття війни.

Збираючи волю в кулак, ми продовжуємо жити та звикати до нового життя. Батьки влаштувалися на роботу, донатять на ЗСУ. Ми з братом — до школи, знайшли нових друзів, відчули підтримку вчителів.

Зараз у мене останній рік у школі. Трішечки сумно. Попереду — доросле життя, вступ до ВНЗ. Маю одне найбільше бажання — щоб якнайшвидше закінчилася клята війна, а після Перемоги — зустрітися з друзями, повернутися в своє рідне місто Вугледар.

Мрію жити мирним, спокійним життям, як колись. Хочу бути корисною людям та ніколи більше не пізнати жахіття війни.