Росіяни окупували Снігурівку, як тільки зайшли на Миколаївщину. Люди сиділи в підвалах, боячись вийти на вулицю. Багато хто загинув від ворожих обстрілів. 

Я зустрів перший день війни на роботі, на зміні. Спочатку все було незрозуміло: я почув гул техніки, але не одразу усвідомив, що відбувається. Лише згодом стало ясно - це заходять окупанти. Я був у полі, біля насосної станції.

Потім мене забрали зі зміни, і почалося найважче: прильоти, постійна небезпека, доводилося бігати ховатися в підвал. 

Стало дуже страшно. Тоді я сказав рідним: «Їдьте звідси, а я залишуся і буду сам усе охороняти».

Рідні виїжджали машинами через степи, дісталися до Баштанки, а звідти вже прямували в бік Одеси. По дорозі потрапили під обстріл. Я ж залишився і жив у підвалі аж до літа. Жив без світла і води, у мене нічого не було. 

Ліки передавали, за продуктами дехто їздив у Херсон. Я давав картку, щоб знімали пенсію під відсоток ті, хто міг виїхати. Так і тримався. З рідними спілкувався лише телефоном, підтримували один одного як могли.

Найбільше мене шокувала смерть брата. Його вбило осколком біля двору. Він залишався поруч зі мною, і сталася така біда. 

Окупанти спочатку намагалися закріпитися і не сильно тероризували, а коли зрозуміли, що відступатимуть, почали грабувати, забирати машини. 

У мене теж була машина, довелося знімати колеса і розбирати її, щоб не забрали.

Психологічно було дуже важко, особливо коли я залишався сам. Зараз легше - усі повернулися, поруч є родина, дружина готує їжу, і вже не так самотньо.

Я не стратег, але думаю, що війна буде затяжною. Наші стараються, але якби було більше допомоги, можливо, вона закінчилася б швидше.