Я вчитель української мови і літератури з Бахмута. Через війну довелося покинути рідну домівку і поїхати як кажуть світ за очі. Нині перебуваю на Черкащині, зовсім чужі люди мене пустили у хатинку. Душа розбита, тільки тіло залишилось. Дуже важко, хвилюємося. Сподіваємось, що колись повернемося до рідного Бахмута, хоча з часом надія тане.
Я живу одна з двома собачками. Батьки перебувають на Донеччині, ніяк не можу їх звідти забрати. Вони не хочуть далеко їхати.
У перший день повномасштабного вторгнення був внутрішній жах, хвилювання за батьків і розгубленість. Я б ніколи в житті не повірила, що сусідня країна, яка вважалась братньою, може таке вчинити.
Шокувало, коли я побачила будинок, у якому минуло моє дитинство, де ми збиралися на свята з родиною, повністю знищеним. Туди влучила ракета, і від нього нічого не залишилось. Біль був від того, що там залишились фотокартки бабусі, дідуся, моєї родини. Життя розбите, бо від минулого залишилися лише спогади, але я навіть не можу подивитися фото моєї дитини, коли вона була маленькою. Найбільше мені шкода цих родинних реліквій - фотокарток моєї родини.
Мене вразило те, що жодного разу тут, на Черкащині, ніхто не зробив мені зауваження за мою російську мову. Я вдячна Богові, що залишилась саме тут. Коли ми приїхали, мені сусіди і їжу, і речі приносили, і гроші намагалися пропонувати. Хто молоко приносив, хто картоплю, хто крупи. Люди розуміли наше горе. Щиро їм вдячна.
Але душа моя залишилась там. Кожного дня я сподіваюсь, що ми повернемось додому, хоча б у Донецьку область. Будемо відбудовувати наші міста і села. Живемо надією.
На родину війна вплинула жахливо. Батьки втратили психологічне здоров'я, через це почали хворіти. Ми роз'єднані, не можемо зустрітися. Батьки старенькі, вони не витримають дорогу, а я не можу покинути своїх тварин. З батьками не бачились майже два роки.
Я бачу, що майбутнього у мене немає. На жаль.
