Я з міста Краматорська. Працюю у благодійному фонді. Через війну моя родина роз'їхалась по різних куточках нашої країни. Спілкуємось по телефону і через відеозв'язок. 

23 лютого, напередодні повномасштабного вторгнення, мене виписали з лікарні. Прооперували мене у Харкові, і син з невісткою мене звідти вивезли. Вранці 24 лютого у Краматорську я мала стати на облік до свого ендокринолога. 

Ми мешкали біля аеродрому. Те, що відбувалося, я толком і не зрозуміла. Дізналась про війну по всій Україні із новин. Звісно, був шок, але ми не втрачали надії, що все швидко скінчиться. 

Через стан здоров'я, я виїхала із Краматорська. Згодом звідти виїхали мої батьки і мої діти. Виїжджати за кордон ми не збирались, тому я відразу пішла волонтерити, плести маскувальні сітки, допомагати, чим могла. Фізично воювати я не могла, але морально і матеріально допомагаю. 

Найбільше шокувало, що страждають мирні мешканці. Це геноцид українського народу. 

Я приємно здивована, що наш український народ згуртувався, всі один одного підтримують і допомагають, як велика родина. Коли не було світла і води, люди виходили на вулицю, готували їжу на буржуйках, відчувалась взаємодопомога. 

У родині ми стали дружніші, більш уважні, хвилюємося, підтримуємо одне до одного.

Ніякого стресу я не відчувала. Була зібрана і намагалась не хвилюватися, а діяти. 

У майбутньому буде важко, тому що багато хто поїхав і вже не хоче повертатися. Потрібно підіймати виробництво, сподіваюсь, що нам у цьому допоможуть іноземні партнери. Але у нас уже такий великий досвід, що ми самі зможемо ділитися досвідом з іншими і надавати допомогу.