Чкиря Людмила, вчитель
КЗ "Уплатнівський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області"

"Війна. Моя історія"

Війна для всіх стала несподіванкою. Ніхто цього не чекав. Так і мою студентську подругу,яка проживала під Ізюмом в с.Кам’янка. Сама б Світлана не наважилася розповісти про те, що її спіткало, дуже вже скромна людина. Я б хотіла поділитися її історією, бо дуже вона гарна і добра людина.

Із розповіді Світлани, « той трагічний день 24 лютого розпочався, як завжди. Поралися по господарству, раптом зателефонував знайомий із сусідньої Борової і сказав, що їх обстріляли, та не повірили. Ввімкнули телевізор, від новин стало страшно, а далі ще страшніше. Почали обстрілювати Ізюм, ревіла майже безперебійно сирена. Люди були в розпачі. Жах, металися по подвір’ї, не знали за що хапатися. 22 лютого відсвяткували 60-річчя, не встигла й подарунки роздивитися. Було страшно за дітей, онуків. Стали бомбардувати й Кам’янку. Спочатку встигали ( в перервах між обстрілами) попорати господарство, зварити поїсти, забити вибиті вікна, латати дах,а далі почалося…

Бомбили і вдень і вночі. Дітей відправляли за кордон, самі переїхали до Комишувахи.Так як підвал там поганенький був, то бігали до сусідів..

Розбомбили школу, сільський БК. Гинули все частіше люди. Один чоловік вийшов погодувати корову , і його вбило. В селі не стало світла, газу, бо все було пошкоджено.

Почалися вуличні бої. Військові все частіше говорили, щоб виїжджали, але не хотілося залишати господарство. У нас була Герда (алабай) під 80 кг, як її з собою візьмеш? Як залишиш? Але на роздуми часу вже не залишалося, бо й двері з підвалів вилітали.12 березня ніч була жахливою: все горіло, двигтіло. В паніці не змогли нічого взяти. Крім ліків і документів.(Хоча пізніше думали про те, що можна було хоч щось завантажити в причіп від машини, але тоді не до того було). 13 березня під обстрілами разом із сусідами виїхали із села. Все залишили. Взяли тільки малого пса із собою, бо не було місця. Думалося, що повернемося незабаром. На жаль, так не сталося. 16 березня село було окуповане повністю.

Невідомість, біль, розпач, сльози… Родину розкидало, кого куди. Ми дібралися до Полтави..

Вервечки машин , що прямували одна за одною, блокпости наганяли страх. Прихисток надали волонтери у Полтавській області с.Головачі. Жили всі , як однією сім’єю. Переживання дали своє: чоловік потрапив до лікарні, потрібен був спокій, а тут запрошення на Близнюківщину до подруги. Жили в Уплатне до звільнення Ізюма. Здружилися там, бо сусіди помагали, чим могли: і город посадили вже серед літа, і хатину знайшли. Тягне туди, тепер, окрім студентської подруги, знайшли ще друзів, небайдужих людей. От і на Покрову їздили в гості..

Зараз мешкаємо в Ізюмі, бо чоловік тут праює. Знімали квартиру, але важко на п’ятий поверх, тому знову пошуки житла, бо від рідної хати залишилося тільки згарище. Жодної вцілілої вулиці..Небезпека очікувала на кожному кроці, адже вороги відступали і залишали страшні «подаруночки». У листопаді підірвався на міні і загинув брат із сином та племінником. Не змогли і поховати в рідному селі, бо заміновано все..

Біль ятрить душу і за батьківську розбиту оселю в Комишувасі, і за власний будинок. Уже майже два роки не можемо й могили батьків відвідати…»

Світлани розповідь перервалась, а я собі думаю, як люди , які зазнали горя, можуть залишатися на позитиві, можуть випромінювати тепло, приносити радість, перейматися долею інших. Коли я потрапила до лікарні, Світлана із чоловіком надали мені допомогу, хоча в самих не було ні будинку, ні майна.

Отже, « людяність точно переможе, а російське зло впаде саме тут, в Україні»,«… героїзм і стійкість дають майбутнє всім, хто цінує найголовніше – життя».