Я проживаю разом із мамою, їй 80 років. Ми з селища Івано-Кепине Миколаївської області.

24 лютого о шостій ранку подзвонив син і сказав, що розпочалася війна. Так ми й дізналися. 

Мама нікуди не хотіла їхати. 18 квітня 2022 року. Через місяць після того, як росіяни зайшли в Снігурівку, вони обстріляли наше Івано-Кепине, і тоді нам прилетіло у двір. 

Зруйнувало будинок. Пошкодило вікна в кімнаті, де ми спали. Коридор весь зруйнувало, а ще місце, де ми брали воду. Залишився тільки кран. Вода то є, то немає. Виживаємо. У літній кухні два вікна вилетіли з рамами. Що змогли – замурували.

У нас є літня кухня, у ній дві кімнати невеличкі і два коридори. У крайній кімнаті ударною хвилею відчинило всі вікна та двері, але нас не зачепило. 

Не було в нас світла, але наразі є. Немає води. Є колодязь. Ходимо туди по воду. Люди їздили в Херсон, привозили нам хліб та інші продукти. 

Ми живемо на краю села, тому росіян нечасто бачили. Коли документи перевіряли, то спочатку у двір не заходили. А коли втретє перевіряли, то вже зайшли у двір.  Оглядали літню кухню, де ми з мамою живемо. 

У нас там стояла електрична духовка, і один окупант туди зазирав. Не знаю, що він там шукав. Потім ходив із автоматом по кухні. Дуже страшно було.

А взагалі, вони по вулиці їздили, стріляли. Не по людях, а так – гралися. Страшно було, звісно. Особливо вночі. Ми з мамою під час окупації майже не виходили. І зв’язку не було. Ми вибиралися на гору, щоб подзвонити. Спочатку там було спокійно, а потім росіяни почали там їздити, за людьми ганятися. 

Від нас Каховка й Херсон не дуже далеко - там весь час вибухає, і нам усе чутно. В сусіднє село ракети прилетіли. Дуже страшно було. І літаки над нами пролітають. Для нас війна не закінчилася, хоча й відбулася деокупація. Тому важко сказати, коли вона завершиться. Мама вже другу війну переживає. Вона тільки трошки відійшла – знову прильоти, у неї тиск піднявся. 

Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу. Гарна допомога. Дякуємо всім людям, хто там працює.