"Без змін на Південно-Східному фронті або пекло Маріуполя"

(24.02)

Ранок. 5:20, підскочивши від дуже гучного вибуху і, одразу, впавши на підлогу, я побачив спалах за вікном і зрозумів, що щось тут не так. Зайшовши до групи класу, побачив, що більшість вже не спить і коментарі, що стосуються того, що відбувалося, були вкрай гострі.

"Зараз обчислюватимемо траєкторію снарядів", "А як спати тепер?", "Сьогодні без школи, виходить?" - саме так звучав наш "добрий ранок", з іронією та нерозумінням того, що відбувається.

Сидячи в темній кімнаті без жодного розуміння про те, що відбувається, я гортав пабліки новин. За кілька годин околицями Маріуполя почало прилітати і оголосили військовий стан.

Довго не думаючи, разом із мамою, я пішов за продуктами. Навколо були натовпи з панікою та страхом в очах. Простоявши кілька годин у черзі, зустрівши знайомі обличчя, і наслухавшись звуки сирен та вибухів на околиці, ми повернулися додому.

Папа був у Сартані і допомагав евакуювати звідти людей, ближче до вечора його відпустили додому.

Решту дня я провів зі стеженням за новинами. Сьогодні я спав разом із сестрою, в її кімнаті, мені здавалося так буде безпечніше, кімната розташовувалась в іншій частині квартири від можливого боку прильотів снарядів. Так минув мій перший день.

(25.02)

Я прокинувся в тиші, моєю першою думкою було - "раптом все це сон, ілюзія", на превеликий жаль я помилився.

Весь день я просидів удома, тато встиг сходити в магазин і купити продукти, що там залишилися. Стоячи в черзі біля магазину, він почув свист і крикнув усім падати на підлогу — снаряд пролетів над ними. Тим часом ми вирішили зміцнити нашу квартиру — влаштувати собі хоча б якусь безпеку. Ми завісили вікна та двері ковдрами, підперли подушками та кріслами, щоб вибухова хвиля не вибила їх повністю та уламки не поранили нас. У залі ми пересунули диван ближче до стіни коридору, а в коридорі постелили матрац і поставили крісло біля дверей. Наш кіт був вражений такою перестановкою та відкрив для себе нові спальні місця.

Не знаючи чим зайнятися, я взяв, вперше за останній час, гітару до рук і вирішив пограти.

Спав у коридорі разом із сестрою, а батьки у залі. Протягом дня були чутні вибухи, іноді здавалося що снаряди прилітають поряд з будинком, але я помилявся - до певного часу.

(26.02)

Сьогодні мене розбудив ні будильник, ні звуки вітру, і, на жаль, не тиша... я підскочив від гучних вибухів. За два дні обстріли мого району почастішали, частота та звуки вибухів лише посилювалися.

 День проходив монотонно. Спілкування з людьми, з якими ти часом навіть не спілкувався, активізувалося. Вперше ми сходили до підвалу, посиділи там близько години і повернулися додому. Нічого не залишалося, як спостерігати за подіями в інтернеті — підірвана техніка, будинки, солдати, що згоріли живцем, і героїчні подвиги наших воїнів.

Підвал

Якщо ранок починався з кількох хвилин тиші, ти виграв щасливий квиток.

(27.04)

Коли за кількасот метрів від твого будинку прилітають ракети до школи, житлових будинків, то стає не по собі. Справа не так у страху, як у ненависті до тих, хто прийшов на нашу землю.

Цього дня в моєму районі пропало світло та вода, все що залишалося – це газ та мобільний зв'язок. Свічки набули неймовірної цінності, як і деякі інші предмети. З приходом темряви ми лягали спати, бо ранок починався о п'ятій ранку, саме тоді замість ранкових півнів нас будили оглушливі постріли ГРАДів.

(28.02)

Черговий день, чергові переживання та незрозумілість. Мобільний зв'язок почав погіршуватися - вдома мобільний інтернет ловив погано, а додзвонитися виходило через один раз. Почали глушити зв'язок та розбивати всі комунікаційні бази, які підтримують зв'язок у місті. День проходив нудно, книга та гітара допомагали бавити дозвілля.

Вдома ми знайшли радіо, на диво воно працювало, виходило відволіктися на якийсь час. Радіо було знахідкою для нас, проте нічого ділового ми так і не почули.

Іноді були перерви на тишу, ні звуку, але цю тишу могли перебити сусіди різким зачиненням дверей або забиванням вікон — різкий шум лякав.

Ближче до вечора обстріли почастішали, вікна тремтіли, нам довелося йти до підвалу. Почали накривати наш район і вже за 100 метрів від мого будинку були прильоти.

(01.03)

Почалася весна, і почалася не дуже привітно та ніжно. Власне, ми вирішили почати прокачувати підвал, відносити туди якісь стільці, ковдри і таке інше.

В обід ми виявили зефір будинку, вирішили посмажити його на грубці. Вдома було багато різного, проте треба було все розраховувати: від чого хочеться більше пити, що краще з'їсти, а щось залишити на потім.

Після обіду я зробив останній телефонний дзвінок, звук був жахливий, але сенс був ясний. Увечері знову довелося спускатися в підвал, на жаль довелося сидіти кілька годин, тому що накривали саме наш район.

Увечері зв'язок остаточно зник і тепер залишався лише газ. Ближче до півночі ми повернулися до квартири, з сьогоднішньої ночі на лівому березі Маріуполя почалося пекло.

(02.03)

Прокидатися від вибухів стало звично. Тремтіння стекол — уже було повсякденно. Спроби зловити зв'язок не мали успіху. Разом із татом ми пішли до бабусі, а скоріше побігли. За кілька кварталів від нас ще було світло і вдалося зарядити мобільні пристрої. Вже тоді було помітно сліди вибухів на вулиці.

По дорозі додому, рухаючись перебіжками, ми помітили жінку, яка безтурботно сидить на алеї, можливо вона "знала" якісь правила виживання під обстрілами, раз надходила в такому ключі. А можливо, їй уже не було чого втрачати.

Ближче до обіду обстріли почастішали і часом складалося відчуття, що прилетіло прямо навколо будинку, на жаль, здогади не виявилися помилковими.

Після чергового вибуху я побачив юрбу з усього двору. Вийшовши разом із татом на вулицю я побачив палаючі верхні поверхи сусіднього під'їзду мого будинку. Постраждалих не було. Довго не думаючи ми пішли помагати. Люди виносили пляшки з водою, хтось набирав її з калюж (води в кранах тоді не було).

Практично весь двір брав участь у гасінні пожежі. Я бігав з повними відрами води на верхні поверхи, щоб допомогти. Бігаючи на дев'ятий поверх, я бачив сім'ї, що стояли в під'їзді на кожному поверсі — на їхніх обличчях був біль та сльози. В одній з квартир, що горять, довелося вибивати двері, заходити туди в протигазах, з ганчірками на обличчі і гасити — особливо це не допомагало. Ми зробили все, що могли, проте повністю загасити все не вийшло — почав горіти газ. Пожежа перекинулася на 9 поверх, що горіла до півночі. Пожежні приїхали за 10 годин після вибуху.

З настанням сутінків, здавалося, що ти знімаєшся у бойовику і на жаль спецефекти були справжніми...

З того дня разом із сім'єю я проводив свій час у підвалі, ночуючи там. Спочатку було незвичайно і дуже дивно знаходиться в такому місці, проте "у страху очі великі".

У підвалі було сиро та прохолодно, але з появою великої кількості людей, з простого та холодного приміщення — це перетворилося на наш теплий захисний притулок.

З підручних матеріалів ми зробили ліжка, лавки.

До речі, газу в нас тепер теж немає, його вимкнули по всьому будинку, щоб не рвонула газова труба у спалених квартирах. А про якийсь зв'язок я взагалі мовчу, нас усунули від усього світу.

(03.03)

Прокинутися в холодному підвалі було не таке жахливо, як могло бути. Після обіду, коли все притихло, ми вирішили влаштувати марш-кидок до бабусі.

Перестрибуючи колючі паркани, здираючи шкіру до крові під звуки вибухів, твоя нервова система отримує новий спектр емоцій. Особливо коли біжиш по рідних тобі з дитинства місцях, а вони висаджені й вигорілі.

На зворотному шляху тиша закінчилася і безпосередньо почали насипати, довелося сідати під стіну і навпочіпки просуватися. Між залпами ми бігли, то повернулися до підвалу. Потроху температура почала підніматися, людей почало ставати більше. Ми прокачували наш підвал, закривали дірки, утеплювалися чим тільки й могли, прорізи закривали різним полотном. Хоч під нами була не рівна і чиста поверхня, а курна, з якимись западинами, — ми трималися й були у досить комфортних умовах. Хтось зміг принести пару матраців, на яких спала більшість дітей, моя сестра теж. Вони спали мало не обійнявшись, гріючи один одного.

   Ми зробили одне спальне місце з підстилок та пледів, ще був стілець та пуф.

Цієї ночі всі заснули, я був єдиним, хто не спав, скориставшись тишею, я сів читати книгу. Через деякий час я почав чути розлючені крики п'яного сусіда у під'їзді, у людей почав їхати дах.

Мене це почало дратувати і мені захотілося піти та заспокоїти його, у під'їзді залишалися інші люди, які фізично не могли спуститися до підвалу. Сидячи на лавці у мене затекла спина і я вирішив на свій страх і ризик піти до квартири. Вийшовши з підвалу я спостерігав апокаліпсис, небо палало, як у фільмах. Тільки це була реальність, а не кінознімальна локація. Перебігши до під'їзду, взявши ключі до рук, я негайно попрямував у бік моєї квартири. Зайшовши додому і зачинивши за собою двері, я відчув полегшення. Вперше за день я прийшов додому, квартира стала холодною, мов чужою. Перше, що я побачив - мого сплячого кота на дивані. Разом із ним ми заснули в коридорі. Кілька разів я прокидався і не розумів де я перебуваю, потім усвідомлення приходило.

(04.03)

О 5-й ранку тиша перервалася, за мною прийшов тато і ми побігли в підвал, а той п'яний мужик вальяжно заснув на сходах... Більшу частину дня я просто лежав, спати не виходило. Настав синдром "обачності та ощадливості". Я практично не їв, мене буквально змушували поїсти. Батьки готували їжу у сусідньому будинку, у сусідів, там ще був газ. Через весь підвал, а точніше дзеркальний поверх, можна було пересуватися, з одного боку до будинку до іншого.

Після пожежі в нашому будинку, на день раніше, з іншого боку будинку, підвал став сирим і там текла вода. Якщо в нас було відносно тепло та свіжо, нічого не смерділо, то з іншого боку був просто жах. Як виявилося, там була жінка з дитиною, якій було кілька тижнів, дізнавшись про це, ми почали носити молочні продукти.

Прокинувшись через пару годин сну, я помітив як хлопці мого віку і молодші грали в карти, просто спілкувалися. Ми провели вечір весело, якось розбавляючи цю атмосферу.

Ближче до ночі десь поряд пролетів літак і скинув вакуумну бомбу, я думав будинок забере, всіх похитнуло. Цілу ніч нас кошмарили вибухи, вони не припинялися.

(05.03)

Черговий ранковий ранок у підвалі.

Прокидаєшся і розумієш: від тебе нічого не залежить, ти всього лише порошинка у всьому цьому жаху.

Кілька разів на день ми ходили в квартиру, довго там не знаходилися - якби я знав, що це останні хвилини взаємодії з квартирою.

Вранці не було надто голосно, як це було зазвичай, тому, поснідавши, ми з татом знову висунулися до бабусі. Відійшовши неподалік будинку ми чули розмови людей, які йшли на зустріч, щось про "зелений коридор". Ішли ми знову через ринкові контейнери, двері деяких були вибиті вибуховою хвилею, весь вміст усередині можна було брати, але нас це не цікавило. У процесі переправи через високий, колючий паркан я зачіплював рукавички і подряпав руки до крові, все треба було робити швидко. Підходячи до бабусі, ми знову чули розмови про виїзд і остаточно вирішили, що треба пробувати щось робити — або сьогодні, або ніколи. На подвір'ї ми побачили нові руйнування, а у під'їзді знайшли шматок від снаряда.

Дім бабусі

Одна машина стояла у гаражі біля бабусі, а інша біля будинку. Поки тато підганяв машину, я збирав речі, продукти, медикаменти. Зануривши речі бабусі, ми втрьох сіли в машину і через головну вулицю поїхали до нас додому за мамою та сестрою. Вже тоді я спостерігав згорілі квартири в будинках, проводи, що висять, лежачі скла на дорогах. Особливої ​​уваги тоді я на це не звертав. У мене була мета виїхати, а потім уже все інше.

Заїхавши надвір, люди стояли біля під'їздів, ходили, щось робили. Я забіг додому і сказав мамі терміново збиратися. Сестра побігла до підвалу забирати пару рюкзаків.

Я бігав безперервно, носячи сумки до машин. Я не знав, що в сумках і валізах, я просто виконував роль носія. Тільки потім ми зрозуміли, що дуже багато дорогих душі речей не взяли — це альбоми, фотографії, якісь інші речі. Боляче? А ви як думаєте?

Забув сказати, обстановка розжарилася, приїхавши додому, знову почалися постійні обстріли, це були ГРАДИ. Завантаживши всю машину, ми попрощалися з сусідами, віддали їм ключі від квартири, щоб вони могли брати будь-які речі та продукти, необхідні для виживання, і рушили.

Виїжджаючи дорогою з руїнами на шляху я прощався з будинком, не думав що це буде назавжди.

Ми проїжджали головні вулиці лівого берега Маріуполя, все виглядало як у страшному сні – вимерле місто.

Справа в тому, що виїхати самі не могли, ми поїхали за нашими друзями. Вони були за кілька кілометрів від нашого будинку, у лікарні. Батьки Сергія, мого друга від самого народження, працювали там і були практично від самого початку саме там. Приїхавши, ми подали знак, що настав час валити, вони сіли в свою машину і поїхали за нами. Наша машина почала глухнути і, від'їжджаючи від лікарні, довелося її штовхати. Все пересування містом супроводжувалося звуками обстрілів. Ми їхали в центр набережною вздовж заводу "Азовсталь".

Під'їжджаючи до мосту між берегами Маріуполя, ми натрапили на пост наших військових біля заводу.

Багато машин зав'язували білі ганчірки на машини, проте військові дали знак, що це було зайве, адже на сьогоднішній момент ми знаємо, що це означає. Проїхавши, ми побажали удачі нашим хлопцям і рушили далі.

Ми поїхали до іншої бабусі, вона не очікувала нас побачити. Весь цей час з нами не було ніякого зв'язку і вона не знала, як ми і чи живі ми взагалі...

Після кількох ходок із валізами та прощання із сусідами ми виїхали. Приїхавши до центру міста, до драматичного театру, ми почали ходити і дізнаватися про деталі цього "зеленого коридору", проте патрульна поліцейська машина розвінчала ці плітки. Жодного виїзду з міста не було, він був закритий через масові обстріли та спроби оточити Маріуполь "орками".

Таким чином нам довелося повертатися до бабусі, вже поряд із центром міста. Тут теж не було електрики, зв'язку, але ще було трохи води у фільтрі та газ.

Приїхавши до бабусі, ми розвантажили потрібні речі з машин і кілька годин посиділи у квартирі. Пізніше я з татом подався на пошуки води. Чесно кажучи, ситуація була "спокійною". Так, були прильоти, якісь вибухи, дим. Але це все було на відстані. Вся інфраструктура у центрі переважно була ціла. Люди лякалися цих звуків, для нас це вже було звично, бачили й страшніше..

Простоявши більше години, щоб набрати 3 баклажки з водою, ми поверталися додому.
Увечері ми пограли у шашки з хлопчиком із сусідньої квартири, а потім довго спілкувалися на кухні, вони ночували у квартирі бабусі, разом із нами.

Це була перша спокійна й тепла ніч за тиждень — я спав не в холодному підвалі, а в теплому ліжку. Вибухи звичайно були, але це було віддалено. Я не уявляв, яке пекло відбувалося в той момент на лівому березі.

(06.03)

Прокидатися не від вибухів – це щось новеньке. Було відносно спокійно, я прокинувся не від чиїхось криків, не від холоду чи ще чогось. Я прокинувся у теплому ліжку, це було класно.

Снідавши, я помітив, що газ остаточно закінчився і зрозумів — веселе життя починається. Після щільного сніданку, близько 11, групою в 3 особи, ми вирушили за водою. По дорозі ми натрапили на відкриту аптеку, цілу, де стояли військові та роздавали медикаменти нужденним. Люди були нахабні, штовхалися, йшли позачергово — військовим доводилося стріляти у повітря, щоб хоч якось заспокоїти їх. Сьогодні воду ми брали в іншому місці, у центрі, біля водоканалу. Черга була досить довгою, за першу годину в черзі я почув не один уліт. Десь поблизу стояла якась установка, яка кожні кілька хвилин давала спеку "оркам". Хтось боявся цих звуків, я ж розумів, що це не прильоти, навчений вже щось...

Бачив чоловіків, які тягли сонячні панелі — це було дивно, і я ставив собі запитання. Ішов уже не першу годину в черзі і, несподівано, я побачив, що проходить повз, знайоме тіло, мого знайомого. Він так швидко промайнув, що я не встиг навіть гукнути його. Я розумів, що швидше за все побачу його ще найближчим часом. Не минуло й години, як він йшов назад, звуть його до речі Сашко, я побіг до нього. Це була щира радість зустріти знайому людину, ми спілкувалися близько години, дивилися як люди носять награбовані речі, величезні мішки з алкоголем, причому кілька разів.

Люди озвіріли, то стадне почуття, коли тобі все дозволено - заходь і бери, відвикнути від цього потім нелегко.

Ми продовжували спілкуватися, черга збільшилася в кілька разів, а Сашко сказав, що його мама була вже практично на початку і що ми можемо акуратно прийти туди. Ми пройшли близько 100 метрів у черзі. Набрали цілу каністру та близько 8 пляшок води. Я допоміг Сашкові та його мамі віднести воду додому, а потім повернувся до своїх.

Втомлені, підходячи до двору, ми помітили натовп біля машини. Підійшовши ближче, я помітив, як кілька людей дістають з машини коробки, як я зрозумів хтось із них був господарем. У коробках були насіння і майонез. Я напхав кишені пачками з майонезом і взяв дві коробки з насінням. Зайшовши додому, я зрозумів, що у нас всього їх 4. Дві коробки з пачками по 225 грам, одна по 150 і ще одна по 75.

 Це був непоганий день, але стрілянина не зменшувалась.

(07.03)

Новий день – нові завдання. Прокинулися, потягнулись і до роботи. Ранок починався з багаття на подвір'ї, причому таких місць було кілька. Потихеньку ці місця прокачували, збільшували. У когось навіть величезний самовар стояв.

Близько 10-ї ранку ми висунулися знову за водою. Сьогодні ми вирішили піти в інше місце, до криниці за ринком "Едельвейс". Весь шлях нас супроводжували звуки ульотів та прильотів. Проходячи приватний сектор, я побачив як падає якийсь дід, мені вдалося першим впасти і вловити його, щоб він не вдарився головою об асфальт. Ми допомогли завести його в будинок і пішли далі.

Почали помічати розграбовані та розбиті повністю магазини.

Так само пройшлася чутка, що на Черьомушках вже були танки "орків". Ми зустріли поліцейського, мабуть він сам не знав, що йому робити, запитали у нього за це, на що він відповів, — "так, це правда, вони кілька днів намагалися прорватися, але їх там усіх перебили". Ми йшли далі, всі двори стали абсолютно ідентичними: багаття, приготування, дрова.

Дійшовши до колодязя ми стояли в черзі, сьогодні вона була не така велика, як учора. У нас було не так багато баклажок сьогодні, тому разом з другом вирішили, що і без нас впораються - я захотів вирушити ближче до центру і подивитися що відбувається там. Нам дозволили, і ми висунулися. Проходячи біля ринку, ми бачили велике скупчення людей, що колись працює заводу "Рошен", мабуть там був якийсь притулок. Двома днями раніше, я з татом заходив туди подивитися що та як. Ми йшли далі і кожні кілька метрів бачили розграбовані аптеки, магазини.

Ми заходили до деяких, в одному з магазинів техніки до нас підійшов якийсь хлопець і почав просити нас про допомогу злому якогось банкомату. Люди мали свої плани під час війни. Для кого війна, а для кого мати рідна.

Я чудово розумів, що мародерства не уникнути, але навіщо розбивати вітрини, все розкидати. Все ж таки і так у відкритому доступі. У кожному магазині техніки залишалися лише чохли, їх було дуже багато. Так само я помічав розбиті телефони, я ставив собі запитання — навіщо? Я зрозумів справи до цих чохлів нікому немає і вирішив пошукати собі чохол, мій уже був убитий. Я знайшов підходящий, і ми пішли далі. Ми бачили розбиті скриньки, де навпроти них лежали вже порожні та розбиті пляшки з-під алкоголю.

Люди справді озвіріли. До нас на зустріч йшли двоє чоловіків з повними руками техніки і говорили нам - швидше, скоріше, там ще є...

Підійшовши до цього магазину я помітив, що там прорізали грати знизу і через неї пролазили і тут помічаю як через них витягують якийсь скутер із магазину, а через дорогу несуть величезні плазми. Мені було соромно за цих людей. Зізнаюся, я теж зробив неправильну провину, я взяв собі навушники, бо свої залишив удома. Вони лежали купою вже на вулиці, там був всякий годинник, навушники побільше, але я не потребував цього. Трохи далі я виявив магазин PROSTOR, я розраховував знайти вологі серветки. Там розбили вікна, і через ці отвори залазили. Мабуть, це сталося нещодавно і всі полки були ще цілими, здебільшого. Ми знайшли спонжики та прокладки, серветки знайти не вдалося.

Люди забирали собі парфуми, ідіоти.

Перебуваючи ще всередині, я чую крики і всі починають бігти ближче до виходу. Кричать "Військові, військові". Усі починають штовхатися, кричати. Сергій кричить мені, він був на вулиці, а я спокійно стою і чекаю щоб натовп вийшов.

Потрібно зберігати спокій, панікують ті, хто набив собі повні кишені непотрібними речами. Напевно, якісь духи за 70 гривень допоможуть прожити в місті, що знаходиться під бомбардуванням кожні кілька хвилин. Нарешті, вийшовши звідти, я взяв ситуацію в свої руки і ми без паніки пішли далі.

Ми вирішили піти у бік ЦУМу. Зайшовши до нього, ситуація нічим не вирізнялася. Дзеркальний був весь пограбований, залишалися лише протухлі продукти та дешевий алкоголь. Якимось чарівним чином ми знайшли там пляшечку просік і вирішили що це буде подарунком мамам на восьме березня.

Піднявшись на другий поверх, я вирішив подивитися на свій улюблений магазин одягу в ЦУМі - "Oodji". Що ж, все було перевернуто, там звичайно був ще одяг, але люди продовжували грабувати.

Я захотів піти до драмтеатру та подивитися, яка ситуація там. Там стояли великі бочки, в яких люди розводили багаття та готували їжу. Вони добре обладнали своє місце. Ми відвідали ковзанку, всі дошки із паркану люди зняли на багаття. А кілька тижнів тому ми каталися на ньому із друзями.

Ми зайшли ще в один магазин техніки і не за якимись цінними речами – я шукав туалети, а в них, відповідно, туалетний папір, якусь побутову хімію і іноді виходило це роздобути.

Висунулися у бік "тисячки", я зустрів маму знайомої дівчинки, це було радісно, ​​знайомі обличчя.

Далі ми бачили, як люди ламали магазини, пролазили в них. Але ми нічого не могли з цим вдіяти. Карати фізично — хороша ідея, але ситуація була трохи іншою.

Ми зайшли до будівлі, там був якийсь невеликий офіс, стояли цілі плазми, комп'ютери, і він був цілий. Я відправив Сергію в туалет за папером, а сам почав шукати батарейки, свічки, сірники. Раптом до нас вийшла жінка, мабуть, вона тут раніше працювала, ми поспілкувалися з нею, вона теж не розуміла людей, які все руйнують і ламають. Яка була радість коли я знайшов батарейки, можливо, там можна було знайти ще щось корисне, але у нас не було часу довго ритися. Ми попрямували далі і знову зустріли Сашка з мамою. Не передати тих емоцій, коли зустрічаєш знайомих тобі людей. Ми бачили повністю згорілий триповерховий будинок, мабуть туди непогано прилетів.

Тут Сергій вирішив зайти в офіс партії нашого президента. Щиро кажучи, я прозрів, зайшовши туди, все було ціле і ні душі. Багато комп'ютерів, але це було нашою метою. Ми пішли на склад, у якійсь кімнаті були м'ячі, футболки, якесь обладнання, і тут ми знайшли маленьку кухню. У тумбочках були упаковки з цукерками, величезна та ціла упаковка з чайними пакетиками. Також у хлопців там стояв кальян та недопиті пляшки з алкоголем. Загалом там було близько 6 кімнат і купа всього, але ми взяли лише чай, цукерки, 20-літрову порожню баклаху та пакет із дерев'яними паличками для чаю чи кави (і вони дуже стали в нагоді).

Далі ми попрямували до "Обжора", там було вже все більш цивілізовано. Стояло пару патрульних машин та військові на вході. Вони дозволяли заходити, але перевіряли хто бере. Ми спустилися в Наталі, я хотів взяти якусь книжку, ми взяли пару і монополію (проте з цих трьох я прочитав повністю тільки одну і мені вона шалено сподобалася - "спіши кохати").

На годиннику було вже близько 17-ї та обстріли почастішали. Проходячи повз один будинок я бачив шматки снаряда, що розірвався, згорілий поверх і купу крові на асфальті. Нарешті ми дійшли додому з повними мішками.

День вийшов непоганий, ми втомилися, руки та спина просто відвалювалися.

Багато чого я за цей день побачив і зрозумів. Я зрозумів, що хтось піклується про себе та інших, бере потрібне і в міру. А комусь начхати на решту - беруть побільше і дорожче, щоб потім розбагатіти. Але про які гроші може йтися, коли у будь-яку секунду ти можеш втратити своє життя.

(08.03) 

День почався з роботи у дворі, я пішов надвір збирати дрова. Хоч у місті паралельно вибухам та руйнуванням процвітало мародерство, з іншого боку нашого будинку працював магазин і я з татом ближче до обіду попрямував туди, щоб купити фрукти та овочі, які там залишалися. Магазин працював досить довго, люди ночували в ньому та охороняли його. Продукти туди привозили зі складів.

Мені здається це був єдиний працюючий магазин у нашому районі, крім ринку. У будь-якому випадку, незважаючи на постійні вибухи, черга біля магазину стояла. Як раптом під'їжджає машина, виходять військові та починають роздавати якісь коробки. Вони роздавали по два заморожені шматки лосося кожній людині. А коробки люди розкривали, там була інша риба, її вже брали хто захоче. Лосось я взяти не встиг, а ось із коробки штук 5 дістав. Люди штовхалися, юрмилися. Хоч я і підійшов одним із перших лосось мені не дістався. Я б, звичайно, міг почати всіх штовхати та з'ясовувати стосунки — але який сенс? З продуктами, дякувати Богу, у нас все було в порядку.

Сьогодні я хотів знову піти до центру, але мене не пустили. Хоч обстріли не були такими масивними як на лівому березі, все ж таки за пару днів вони почастішали. І вже в наших околицях я помічав нові вирви та дим. Після обіду я тренувався вдома та читав книгу. Увечері на нас чекала смачна вечеря, адже сьогодні 8 березня. Ми подарували мамам пляшку шампанського, яку принесли вчора. Приготували макарони, якесь м'ясо та смачний салат. Так скінчився цей день.

(09.03)

Сьогодні я почуваюся в ролі професійного працівника на тартаку. З пізнього ранку до вечора я працював із деревом: розбирав різні дерев'яні предмети за допомогою сокири, молота, брухту і навіть бензопили. Так, один чоловік мав бензопилу, і я попросив випробувати її.

Недалеко від нас працював волонтерський центр, місто бомбять, а люди все одно допомагають, я думав таке лише у фільмах.

Кілька днів тому ми написали аркуш на допомогу, якої ми потребували і сьогодні нам треба було сходити по допомогу. Я пішов із бабусею, а з нами пішла її сусідка. Простоявши там чимало часу, кілька разів доводилося пригнутися біля стін, бо літаки вже почували себе як удома. Крім літаків та вибухів я спостерігав за неймовірними військовими на не менш крутих тачках. Мені пощастило побачити "Тайру" наживо. Мені набридло стояти там і я вирішив сходити до центру, до драмтеатру. По дорозі я спостерігав сміття на дорогах, нові руйнування та людей поспіхом. Біля драмтеатру стояла машина, де люди могли набрати води. Картина була така сама, як і у нас у дворі, люди намагалися вижити, готуючи їжу на багаттях. Проходячи повз ЦУМ, я помітив військових, які стояли на вході, які проганяли всіх звідти. Проблема полягала в тому, що вже не було чого охороняти, там все винесли. Повернувшись, я простояв там ще якийсь час і ми вирішили йти додому, ми розуміли, що сьогодні вже нічого не отримаємо.

(10.03)

Сьогодні була пекельна нічка, вставати кілька разів за ніч і виходити в коридор — стало звичаєм. Гучні вибухи та літаки кошмарили нас більшу частину ночі. Якщо кілька днів тому ми спали по різних кімнатах, то тепер усі спали в залі, хтось на підлозі, хтось на дивані. Коли літаки скидали бомби, шибки й двері ходили ходуном.

Ближче до обіду я з батьками та мамою Сергія пішли по воду. Ми пішли знову в нове місце, це було джерело за КАСКАДом, знову я побачив Азовсталь, він був як на долоні. Набираючи воду в баклажки, я почув звуки авіації і за хвилину побачив два літаки — винищувач і бомбардувальник. Вони літали між Іллічем та Азовсталлю. Близько 5 хвилин я спостерігав постійне намотування кіл у небі та випуск засобів інфрачервоної протидії. Потроху ми почали підніматися назад у гору, повертаючись додому. Я йшов з баклажками і візком, він був низький і везти його було незручно. І ось літаки вирішили наблизитись до нас, вони були дуже поруч і моментами доводилося різко кидати баклажки і бігти до стінки. Я йшов дорогою, а батьки під стінами будинків. З візком це було б дуже складно і довго, тому мені довелося котити його посеред дороги. В один з таких моментів звук літаків почав різко збільшуватися: я ставлю візок, починаю бігти до стіни, помічаю як баклажка з водою падає і розливається, біжу її поставити на місце і мчу назад до стіни. Чи не лягаю на землю під якусь цеглу і через секунду відбувається десь поряд вибух бомби, скинутої з літака. Це було голосно та страшно. Вони полетіли трохи далі і, скориставшись моментом, ми в прискореному темпі попрямували далі. Ми пішли додому, а тато знову пішов до волонтерського центру. Сьогодні йому вдалося забрати те що ми просили, там було трохи продуктів і медикаменти.

До нас у двір кілька днів поспіль приїжджали власники складу та привозили на продаж продукти. Бабуся їх знала, вони були постачальниками її магазину і сьогодні нам вдалося купити м'яса та риби. За традицією: без колки дров день не обійшовся. Встиг зчепитися із п'яним сусідом, не тому він почав висловлювати претензії.

Ближче до вечора у двір заїхали цивільні волонтери, вдалося взяти миюче, печиво, туалетний папір і зубну пасту.

Незважаючи на димову завісу, Маріуполь продовжував дивувати своєю красою.

(11.03)

Сьогоднішня ніч була веселішою за попередню: знову літаки і інтенсивніше. Щось, а авіація – це страшно. Від одного з вибухів, десь поряд, вилетіла частина вікна до однієї з кімнат. Вже кілька днів падав сніг, з одного боку це було добре, бо була хоч якась вода, а з іншого боку замерзнути можна було дуже швидко. У деяких кімнатах було холодно, але загалом, постійно перебуваючи у залі та на кухні ми підтримували температуру. Сьогодні тато хотів з'їздити на лівий берег до наших друзів додому, їхні коти лишилися вдома. Крім цього, він хотів відвезти продукти нашим сусідам, адже на лівому березі вже давно не чули про допомогу. Хоч лівий берег літаками вже не бомбили, бо вся інфраструктура вже була знищена, проте там точилися вуличні бої. Військові сказали, що проїзд закритий і набережна замінована, тому нічого не вийшло. Ми вирішили з'їздити в магазин до бабусі, він був за автовокзалом. Приїхавши з татом і бабусею до нього ми виявили прорізані грати. Відсунувши її я заліз усередину. Все було розбите, розкидане, поламане. Я жахався, невже не можна було просто брати та йти, навіщо все розбивати? Я знайшов пару шоколадок, сік та миючий. У мене не було часу там розгулювати, тож брав що траплялося. Перелазивши через підвіконня під ґратами, я встиг зачепитися лобом об ґрати та порізати руки склом. Решту дня я займався спортом удома, готував їжу, грав у шашки та читав.

(12.03)

Як звичайно, вночі гули літаки, але я вже втомився виходити в коридор і просто накривався ковдрою і сподівався на диво. Вікно було в ролі телевізора: бачиш спалах і за 3 секунди вибух. Одного дня вночі у вікно потрапило світло від прожекторів. Це сталося дуже швидко та ми подумали що це вертольоти, але їх зовсім не було чути. Як виявилося, наші вертольоти дійсно літали до Маріуполя.

Напрочуд, з ранку було тихо, ми дізналися що люди носять пінопласт з будівельного складу, зібравши команду з 4 чоловіків, ми попрямували туди. У результаті ми видобули дві скловати та пакет паперу. Наші друзі понесли це додому, я, у свою чергу, з папою попрямував до церкви, люди говорили, що там ловить зв'язок, але у нас не вдалося її зловити. Вночі добре прилетіло, що вікно в кімнаті вилетіло ще більше. Прилетіло за 150 метрів від нашого будинку. З заднього боку будинку 90% стекол було розбито. Підходячи до будинку, ми знайшли місце, куди прилетіло, в приватний будинок, власне, від нього залишилися тільки цегла та дим.

На заводі "Жовтень", що був навпроти нашого будинку, стояла наша техніка, якісь установки та наші військові, тому весь цей квадрат рясно обстрілювали. Ми відчували кожен приліт, але все це було дрібницями до певного моменту.

Вже кілька днів я з татом ходив у машину послухати новини та зарядити телефон. Багато заряджати не виходило, але за 10 хвилин трохи та накопичувалося. За кілька хвилин до 11 години, тато вирішив піти послухати новини, я сказав що піду з ним. В основному головна інформація оголошувалась на початку кожної години, тому за хвилину до 11 ми вийшли на подвір'я. Люди стояли біля багаття, спілкувалися, гуляли, каталися на гойдалці з дітьми. Був рух, який за ці дні став уже звичним. Усі потоваришували і щодня виходили поспілкуватися. Проте все накрилося мідним тазом.чным. Все сдружились и каждый день выходили пообщаться. Однако всё накрылось медным тазом.

Ми з татом сідаємо в машину, я встромляю провід у телефон і чую оглушливий вибух. Таке відчуття, що машина підстрибнула на кілька сантиметрів. Відчиняємо двері машини, і я бачу чоловіка, що лежить впритул до машини.

Він упав і закрив голову. Я виходжу, обертаюсь і бачу пекло. Все в пилу, хмара пилу піднялася вище за п'ятиповерхову будівлю. Прилетів снаряд від міномета, за 10 метрів. Ми починаємо бігти до під'їзду під стінкою гаражів, я бачу жінку з дитиною, яка лежала солдатиком на землі, а хвилину тому вони гуляли.

Чую скулячий крик чоловіка і бачу його лежачого, а поруч відірвану і закривавлену ногу.

Далі ще бачу тіла, які відтягують, а вони кричать. Добігши до під'їзду я встиг надихатися пилу і побачити, що шибок у вікнах під'їзду тепер немає. Забігаємо до під'їзду і я чую крики. Піднімаючись на наш поверх, я помічаю хлопця на сходовому отворі, він стояв з притиснутими до обличчя руками, все обличчя — суцільне кров'яне місиво, з лиця стікала кров і під ним утворилася невелика калюжа. Мені довелося швидко пройти, з вікна досі було видно підняту хмару пилу. Серед натовпу людей, я побачив дівчинку, що сидить, чиє коліно оглядали, подумав що це моя сестра, але на щастя я помилився. Це була дівчинка з поверху вище, з коліном все було гаразд. Моя сім'я і наші друзі не постраждали, проте зайшовши в квартиру я довго заспокоював сестру, що плакала, вона мало не кричала: в момент прильоту вона сиділа в під'їзді і бачила як хлопець відлетів і впав, а потім все обличчя перетворилося на суцільне місиво.

Хлопчикові серйозно не пощастило. Він стояв біля вікна і пив каву, в момент прильоту осколки від скла потрапили йому в обличчя та в рот. Язик порізало, як і губи, і в цілому обличчя. До нас у двір приїхала команда волонтерів із кількома лікарями з того волонтерського пункту, куди ми ходили. До нас піднявся хірург, який також був стоматологом, переважно він проробляв всю роботу. А волонтер і мій хресний, із медичними знаннями, асистували. Цьому хлопцеві зашивали язик і губи практично без знеболювального, не уявляю цього болю.

За кілька днів той хірург приймав пологи у стоматології.

Через якийсь час усе заспокоїлося. Внаслідок прильоту загинуло 7 людей. Однак хтось казав, що загинуло близько 12. Серед загиблих було 2 дитини — чотирирічна і ще менше.

Тіла дітей занесли до гаража, а трупи дорослих лежали на вулиці. Через кілька днів цих дітей поховали просто у дворі.

Як виявилося, у цього хлопця, якого зашивали, загинула рідна сестра його мами. Сказали, що її розірвало на частини...

Я вважаю цей день своїм другим днем ​​народження. Усвідомлення того, що сталося, приходить не відразу, але коли усвідомлюєш всю ситуацію — ставати не по собі. Декілька секунд вирішують жити тобі далі чи ні. Навіть самий, начебто, нешкідливий 82-мм міномет приносить жахливі наслідки. Питання кількох секунд і я з татом виявився б на місці цих людей.

(13.03)

Ранок був не таким, як завжди, був якийсь вантаж усередині. Думки про попередній день. Тіла продовжували лежати на вулиці, голову накрили чимось.

Надворі похолодало ще сильніше і йшов сніг.

Після вчорашньої події на вулицю ніхто не наважувався виходити. Були перехожі люди, які ходили дворами, вони фотографували тіла та наслідки вибуху.

Деякі сусіди перейшли до підвалу, ми ж віддали перевагу квартирі. Після того, що сталося, я розумів, що підвал не особливо допоможе. Якщо прилетить якась бомба з літака, вдома не буде. Ми взяли у сусідів мангал і поставили його на ганку вдома. Страшно, але треба щось їсти.

Я нарубав дров у під'їзді і ми приготували смачні коржики, кашу та картоплю. Спочатку всі боялися, але потім почали просити користуватися мангалом. Але це відбувалося після того, як ми його розпалювали.

Випити алкоголь, пообговорювати всіх і покурити — це максимум, на що здатні слабкі люди у вкрай важких ситуаціях.

Такі люди намагаються користуватися рештою, а свою дупу гріти на теплому місці, безумовно, без таких не обійшлося. Просидівши більшу частину в квартирі, я читав, знову грав у шашки та займався спортом. Так я намагався вбити денний час.

Лягали спати ми рано, бо витрачати свічки було не найкращою ідеєю. Та й увечері було спокійніше ніж уночі. Літаки продовжували літати пачками та кидати снаряди.

(14.03)

Сьогодні ми знову сиділи вдома і не висували надвір. Тіла продовжували лежати. Читання, приготування - денна рутина.

Хоч мені не дозволяли виходити, але я вперся і вийшов підмістити ганок, все було в шибках, а одна з наших машин стояла просто під вікнами і того дня вона трохи постраждала. Відпав шматок від захисту дзеркала, трохи тріснуло лобове скло і залишилося багато одиночних вм'ятин.

Я вимів трохи скла з-під коліс, але більшість скла примерзла до землі. Проколоти шини було не найкращою ідеєю. З урахуванням того, що в деяких машин вилетіли всі шибки і спустилися шини - ми відбулися дуже легко.

Увечері ми вирішили якось розбавити обстановку та пограли у міста за столом.

(15.03)

Сьогодні вночі нас знову вітали літаки. Я практично не виспався, більшу частину ночі довелося сидіти в коридорі, а потім у під'їзді, там було дуже холодно.

Вранці ми готували борщ і коржики, я б сказав, що в цих умовах ми їли чудово.

Ближче до обіду надвір приїхала поліція, наші тати допомагали завантажити трупи в машину. Нарешті ті тіла прибрали з двору. Однак нові тіла з'являлися на вулицях поза нашим двором. Вони лежали на дорогах і нікому не було діла до них.

Як виявилося, один із сусідів чудово грав на гітарі і сьогодні я вирішив посидіти послухати. Сидячи біля стіни і слухаючи гітарний перебір забуваєш про все, що відбувається. Невелике відволікання до моменту чергового вибуху та нагадування, що війна триває.

Увечері до нас у двір знову заїхали цивільні волонтери. Вийшло взяти багато свічок та вологі серветки. А також металеві тарілки, де ми гріли воду для вечірніх процедур. Пам'ятайте, як 7 березня я знайшов пачку паличок для чаю? Так ось із сирим пальним на пічці вони ідеально підійшли для підігріву води.

(16.03)

Сьогодні ранок почався рано, разом із бабусею та Сергієм ми знову пішли на будівельний склад, звідти люди тягали пінопласт. Вдалося взяти кілька блоків пінопласту, якими потім ми загортали вікна в під'їзді, адже мороз не вщухав. Однак після кожного прольоту літака ударна хвиля вибивала усі наші старання.

Трохи згодом ми з татом знову вирішили сходити в центр, спробувати зловити зв'язок. Дорогою ми зайшли почитати новини, біля волонтерського центру клеїли зведення днями. Однак для Маріуполя ми не бачили жодної ясності, ми були у тумані на тлі інших міст. Біля церкви стояли люди, яким навіть вдавалося надсилати якісь повідомлення, принаймні я так думав.

Люди масово почали намагатися залишати місто самотужки – на машинах, пішки. Усі надії про зелений коридор уже давно померкли.

Ми з татом зробили висновок, що потрібно намагатися валити звідси, інакше з такими темпами машин теж скоро не буде. Повертаючись додому, ми потрапили під мінометний обстріл, вони крили наш квартал, десь поруч. Нам доводилося кілька разів бігти і мало не падати за якісь загородження. Люди стояли собі та спокійно на все це реагували. Ми поступово пробиралися через двори до себе додому. В одну з перебіжок через центральні вулиці я побачив, як горить ТЦ "Єлизавета" на центральному ринку.

Ще цікаво було для себе відзначати таку картину: в один день ти приходиш через якісь будівлі і вони абсолютно цілі, а наступного дня від них залишається тільки купа каміння.

Ми думали ризикнути і спробувати сьогодні виїхати з міста, але час йшов надвечір, і ми перенесли цю витівку наступного дня.

Після обіду ми вирішили сходити із сусідами та набрати технічної води. Там було щось на кшталт сховища, каналізаційний люк було вже відкрито. Це було через дорогу від будинку. Набираючи воду, ми бачили великий потік машин, які мабуть їхали на виїзд із міста, а також наш підбитий танк, але ще на ходу. Щоб не було нудно, нас супроводжували звуки ГРАДів, мінометів і літаків.

Сьогодні у Сергія день народження, ми зробили торт зі згущеного молока і печива, це було дуже смачно.

(17.03)

Черговий ранок у блокаді. Вранці ми знову сиділи у під'їзді, як завжди. Ранок починався не з філіжанки кави, а з літаючих літаків. Після літаків з'являлися обстріли з мінометів і один із снарядів знову прилетів до нас біля двору, тільки вже не в асфальт, а в будинок напроти снаряд пробивши крышу. Я навіть не відчув прильоту надвір, кожен приліт здавався дуже близьким.

Після невеликого затишшя ми почали потихеньку збирати речі, тому що практично всі ми вивантажили з машин у квартиру, тепер довелося все це завантажувати назад. Я підмів дорогу для виїзду машини, тому що навколо неї було суцільне скло і шанс проколоти колесо залишався не малим. Ми почали потихеньку зносити речі, іноді доводилося різко забігати в під'їзд, бо обстріли частішали.

   Сусіди ходили і вдавали, що допомагають, але їхні погляди для мене були зрозумілі. Спускаючи кожну сумку, я думав куди і як ми поїдемо, скільки це небезпечно. Нарешті ми зібрали всі речі, занурили їх. Залишалося тільки забрати котів: нашого кота посадили спокійно, а бабусина кішка залізла в диван — мені довелося розбирати його і перевертати, звичайно ж, вона подряпала мені руки.

   Віддавши ключі сусідці, ми поринули і почали виїжджати з двору. Я побачив 66 школу, від другого та третього поверху залишилися лише балки, стін практично не було.

Виїхавши на головну вулицю і піднімаючись до драмтеатру, ми побачили танк — це стояв наш танк. Він не виглядав підбитим, а дуло дивилося прямо в наш напрям, було страшно.

Проїхавши танк і виїхавши на кільце, я побачив драмтеатр, його зруйнували днем раніше. Ще вчора бачив його цілим, а сьогодні від нього практично нічого не залишилося...

З усіх боків я бачив дим, полум'я, пилюку. Вся дорога була посипана склом, обваленими проводами та згорілими автомобілями. Ми їхали порожнім, але палаючим містом і з кожною секундою обстановка розпалювалася.

Ми поїхали до приморського району за прабабусею, вона жила у приватному будинку. Під'їжджаючи, ми бачили будинки з наскрізними дірками. Багато автомобілів, що згоріли, повністю вигорілі будинки і болванки від ракет, що стирчать в асфальті. Ми забрали прабабуся, але дядько відмовився з нами їхати і залишився там, охороняти дім.

У цьому районі було чути автоматні черги, я знав, що місто вже в блокаді і іноді чуло постріли ще в центрі, але тут вони звучали дуже близько, можливо, навіть на сусідніх вулицях. Ми попрямували на виїзд із міста у бік Мелекіно, доводилося багато об'їжджати, скрізь звисали дроти, а місцями дороги просто не було. Ми їхали на свій страх та ризик без будь-якої інформації. Я чув пару історій що колони розстрілюють, а хтось розповідав що випускають. Ми зробили висновок, що ще кілька днів і машин не буде, тому потрібно було їхати.

Яка різниця де вмирати, то хоча б спробуємо, а там раптом і вийде.

На виїзді з міста ми зібрали колону машин та поїхали. На блокпосту стояла згоріла техніка та російські військові. Ці необісані солдатики зупиняли машини, роздягали чоловіків, намагалися все перевірити. Ми спеціально розподілили людей за трьома машинами. Я сидів з мамою та бабусею в одній, тато з сестрою та іншою бабусею у другій машині. І в третій машині сиділи наші друзі та прабабуся. Я вимкнув телефон, там було два відсотки і сховав його до рюкзака. Злякався, коли побачив, що людей роздягають, а на вулиці був мороз. Справа не в температурі, а в грошах, які довелося засовувати кудись тільки можна. Починаючи від клітки для хом'яків, закінчуючи нижньою білизною. Пощастило, нас навіть не зупинили. Ми поїхали далі, я спостерігав за рухами цих солдатиків, вони не знали що їм робити.

Накрадені машини вже були обклеєні емблемами "Z".

На другій посаді нас також не обшукували, тільки зупинили. Зате я побачив, як з одного мікроавтобуса витягли коробку з величезною кількістю пачок цигарок, може більше 100 пачок. І натовп військових накинувся розпаковувати це все. Тварини. Між постами я ставив телефон на зарядку, заїхавши до Мангуша, у мене з'явився зв'язок і я почав дзвонити людям, з якими тримав щогодинний контакт до обриву зв'язку.

Коли люди бачили, що входить від мене, вони мало не починали кричати в трубку: "Діма, господи, ти живий".

У Мангуші колону тримали близько години, у них була якась зміна, але насправді просто не було чим зайнятися і перегородили дорогу.

Трохи пізніше ми поїхали і на узбіччі стояв чоловік із сином, вони постукали до нас у вікно та запропонували гарячого, свіжоспеченого хліба з водою, безкоштовно. Відкусивши шматок хліба, ми мало не заплакали. Я взяв гроші, вийшов із машини і хотів подякувати, але вони відмовилися. Незважаючи на велику кількість "зелених чоловічків" на вулиці, люди все одно допомагали.

Ми зрозуміли, що ми не встигнемо вже доїхати хоча б до Бердянська, колона була занадто велика і за величезною фортуною у нас з'явилася можливість зупинитися в Урзуфі. Сьогодні вранці виїхала мамина співробітниця з роботи і вони допомогли нам із житлом на ніч, а наступного дня ми мали разом їхати далі.

Приїхавши до Урзуфа, я трохи зарядив телефон і нарешті вийшов на зв'язок. Усі соціальні мережі пищали повідомленнями. Люди записували мало не прощальні відео і плакали, що не виходжу на зв'язок, а ввечері я пишу, що вони були вражені — нічого не сказати.

Ми прийняли гарячий душ нарешті. Ви не можете уявити, що таке прийняти гарячий душ після 3 тижнів без води.

У мене був час посидіти в телефоні і розповісти хоча б трохи про те, що відбувається в Маріуполі. Незабаром я подався спати, тому що через дві години вже потрібно було прокидатися, о 5-й годині ми мали вже їхати. Засипати в тиші й прокидатися не від вибухів — щось нереальне, я не вірив у це.

Рано-вранці ми висунулися колоною у складі 7 машин. Наша мета була – Запоріжжя. Дорога була довгою, не на відстані, причиною того були зупинки кожні пару хвилин, тому що на кожні 300 метрів ставили по кілька "орків", які зупиняли машини та бажали гарної дороги - тварюки.

Вони посміхалися, бажали доброго дня. А мені хотілося плюнути цим мерзотникам в обличчя.

Вони виглядали гірше за нас у Маріуполі без будь-яких гарних умов. На одному з постів перед Бердянськом стояли буряти, такі хлопці. Яких можна було б переламати частинами, якби не зброя в руках. Цих ідіотів не навчили правильно тримати зброю та не спрямовувати на людей. Я вирішив пограти з ним у дивалки, в результаті він відвернувся і пішов - соромно чи що сталося? За всю дорогу нас зупинили разів 40, якщо не більше. І зупинки були на кілька секунд.

Так само ці хлопці зливали бензин і продавали, звичайно, потрібно якось заробляти, в Росії стільки не вийде заробити. Сиділи там на заправці діди з забинтованими ногами та руками, без будь-якої зброї та екіпірування. Просто камуфляжка і все, гірше за бомжі. А їхні лицемірні посмішки дратували.

У кількох населених пунктах бачив, як вони грабували магазини, десь носили пляшки з молоком, сподіваюся, вони отруїлися.

Деякі просили в нас сигарети і прикурити, нічого з цього в нас не було, не куримо, а якби курили - закинули б отруту.

А на одній із зупинок у нас просили пігулки від живота, мене просто забрало там від сміху, мабуть вже когось отруїли, або прострочені пайки. Причепилися до зеленого рюкзака, я дивлюся для них будь-який об'єкт – це вже мілітарі. Забрали сокиру, а ще хотіли щоб ми дістали всі свої столові прилади, мовляв, це колюче і ріжуче. Мені здається, вони б самі себе порізали цими приладами.

У кожному селі ці солдатики ставили самовари та розводили багаття для казанків. Приїхали відпочити на курорт, відпочинуть і потім удобрювати чорнозем. Тим часом залишалося кілька населених пунктів до Запоріжжя і нас попередили "добрі" російські солдати, що там зараз ведуться активні бої, мовляв, будьте обережні і не затримуйтесь у Запоріжжі, бо скоро і туди прийдуть. Проїжджаючи останній населений пункт, ми помітили зруйнований міст, як нам сказали там довкола було мінне поле і треба було через нього їхати. Поруч була об'їзна по полю і ми зупинилися.

Формувалася велика колона і за час вона поїхала. Я почав бачити військових, які махали і кричали нам їхати швидше без жодних зупинок. Ось і вся різниця між "орками" та нашими військовими.

Ще трохи і я побачив наш прапор, нарешті я видихнув і зрозумів, що я вдома, в Україні. 

Таким чином, я виживав у заблокованому від усього світу місті. Я намагався вести щоденник, щоб потім показати всьому світу, що відбувається насправді.

Через кілька днів, наприкінці березня, я побачив, що мій будинок і будинок бабусі згоріли повністю, тепер у нас нічого не залишилося.

Подальший наш шлях не такий важливий, адже це розповідь про дні у Маріуполі.

Я втратив багато - будинок, місто, близьку людину, мене розлучили з моїми друзями, а головне, я відчув жах, на який не заслуговує ніхто. Багато що втратив, але зберіг життя на межі смерті.

Люди, які говорять таку фразу: "головне, що ти вижив, а решта ще буде", - сподіваюся ви ніколи не випробуваєте цього. Ви маєте рацію, що головне це життя, але ви ніколи не зможете стерти відбиток і забрати біль, який залишила війна.

Живіть та боріться за нашу незалежність, адже добро завжди перемагає, а добро на нашому боці.

Росіяни залишаться заручниками режиму, навіть коли їхній правитель піде, поки не зможуть стати з колін.

На сьогодні я будую не пробивний паркан і говорю: російський корабель - йди нахуй!

Не мовчіть - кажіть, допомагайте як тільки можна і скоро, обов'язково ми доб'ємося свого. Ми переможемо! Слава Україні!