Мені 41 рік. У мене сім’я: чоловік і батьки-пенсіонери. Зараз ми в Черкасах, а до війни проживали в місті Бахмуті.

О п’ятій ранку мені зателефонував брат і сказав, що війна: в Часовому Яру почало вибухати, військові машини побиті. Мене шокувало, що взагалі таке могло трапитися.

З гуманітарними проблемами не стикнулися, бо ми одразу виїхали, знайшли роботу. Дуже багато фондів допомагали гуманітарною допомогою, нам вистачало того, що давали.

Хоча нам розповідали весь час, що нас ділили на західну і східну Україну, але нам допомагали. Мені траплялися тільки гарні люди. Мене це приємно вразило, і я дуже вдячна.

Сусіди сюди збирались їхати, але у них не було машини. Ми їх вивозили - так і опинилися в Черкасах.

Від стресів загострились болячки. Відчуваємо постійне нервове напруження, особливо старенькі батьки. Вони відразу не поїхали з нами. Ми за ними поїхали у вересні 2022 року, коли росіяни почали наступати на Бахмут. Батьки не хотіли виїжджати, бо у них собака великий, а коли ми сказали, що заберемо і собаку, то погодилися.

Хочу, щоб майбутнє було спокійним, щасливим. Щоб більше такого ніколи не повторилося і діти ніколи не бачили такого жахіття. Щоб ми могли будувати свою країну вільною і незалежною, щоб нам ніхто не говорив, як нам жити.