Демиденко Діана, 10 клас, Зеленопідський опорний заклад загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Жукова Ганна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У лютому 2022 року моє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди. Я була звичайною 15-річною дівчиною, у якої були свої мрії, плани та буденні проблеми. Але раптово на нас обвалилася війна. Тисячі днів, які перевернули все. Це історія мого шляху крізь цей непростий період — 1000 днів війни.

Коли почалася війна, я не одразу зрозуміла, що це все справжнє. Спершу це було схоже на поганий сон, який обов’язково скоро закінчиться. Однак новини розвіяли ці ілюзії. Школа закрилася, ми залишилися вдома. Почалося онлайн-навчання, але воно вже не мало тієї ваги, що раніше.

Зосередитися на уроках було майже неможливо через постійне хвилювання і страх за свою родину та друзів.

Перші дні були найскладнішими, адже ми постійно чекали нових ударів. Батьки часто шукали безпечне місце у будинку, де ми могли б ховатися. Пам'ятаю, як ми ночували у погребі або просто сиділи на підлозі, намагаючись захиститися від можливих уламків. Ця невідомість і страх вражали найбільше.

Кожен день був схожий на попередній — постійна тривога і небезпека.

Пізніше, коли ситуація трохи стабілізувалася, хоча війна продовжувалася, ми з сім'єю почали звикати до нових умов життя. Я стала більш відповідальною і почала допомагати вдома: готувати їжу, прибирати та виконувати інші справи. У такі моменти я розуміла, що мушу бути сильною, хоч би як було важко. Під час війни важливо підтримувати одне одного, і навіть такі прості справи мали значення для нашої родини.

Одним із найважчих випробувань була відсутність зв'язку з друзями, які виїхали або потрапили в інші регіони.

Ми спілкувалися в месенджерах, обмінювалися новинами, підтримували одне одного, але цього було замало. Мої друзі стали для мене ще дорожчими, але водночас їхня відсутність болісно відчувалася. Деякі люди, яких я знала з дитинства, переїхали за кордон. Ми багато говорили про те, що зберемося знову, коли все це закінчиться. Однак до кінця війни залишалося ще дуже далеко.

Моє місто не було під окупацією, але загроза завжди висіла над нами. Коли траплялися вибухи, ми завжди були напоготові. У ці моменти я думала про те, як багато людей втратили свої домівки, свої рідні місця. Війна змушувала нас цінувати кожен спокійний день, кожну можливість провести час із родиною.

Мій шлях через ці 1000 днів не включав волонтерства або якихось великих звершень. Я не була на передовій і не брала участі у гуманітарних акціях. Моя місія була в іншому — підтримувати свою родину, бути надійною опорою для близьких. У важкі моменти я розуміла, що важливо залишатися стійкою і допомагати один одному. Часом це здавалося дріб’язковим у порівнянні з тими, хто на фронті, але я знала, що це теж має значення.

За ці 1000 днів війни я багато чого зрозуміла. По-перше, я навчилася не відкладати життя на потім. Війна змусила мене усвідомити, що завтра може не настати, тому важливо цінувати кожну мить. По-друге, я зрозуміла, що справжня сила — це не завжди про героїчні вчинки. Іноді це просто здатність залишатися спокійною, коли навколо все руйнується, і продовжувати підтримувати тих, хто поруч.

Кожен із нас має свою роль у цій війні. Хтось бореться зі зброєю в руках, хтось допомагає волонтерською роботою, а хтось підтримує близьких і зберігає надію на краще. Мій шлях полягав у тому, щоб бути опорою для своєї родини, зберігати віру у перемогу та жити далі, попри всі труднощі.

1000 днів війни — це важкий шлях, який ми всі проходимо. Але я вірю, що ці дні зробили мене сильнішою, більш відповідальною і вдячною за все, що маю. І хоч би як важко було,

я знаю, що разом ми переживемо цей жах і збудуємо краще майбутнє для нашої країни.