Малаш Тарас, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У середу 23 лютого, щойно доробивши домашнє завдання з геометрії, я подумав: «От би завтра не піти до школи. Четвер – такий складний день, хочеться просто поніжитися весь день в ліжку й забути про навчання». Зайшов на кухню, батьки обговорювали виступ Джо Байдена про можливий широкомасштабний напад росії на Україну. Мама вважала, що це неможливо й росіяни не наважаться на такі дії. Тато, навпаки, доводив високу можливість вторгнення.

Послухавши три хвилини їхнього спічу, я подумав: «Як же мене дістали ці розмови, невже нема інших тем для дискусії» – і вийшов з кімнати.

Мені не хотілось вірити у війну в двадцять першому столітті, я думав, що цивилізовані європейські країни не спроможні на таке. На годиннику мого монітора настала північ. Послухав трохи ембієнту й ліг у ліжко. Проте мій ранок видався далеко не таким спокійним, як музика в моїх навушниках. Я проснувся від вибухів о четвертій двадцять чотири, мої ноги трусило від переляку, а мозок відмовлявся вірити у дійсність. Чомусь я відразу визначив, що це працює бориспільська ППО поряд з міжнародним аеропортом, за десять кілометрів від мого будинку. Я підскочив з ліжка й підбіг до батька, що вже виконував свій звичний ранковий «ритуал» — читав новини й пив каву.

На моє запитання «А що буде далі?!» я почув довгу паузу й незвичне для мене: «У мене немає відповіді на твоє питання…»

Чудово, не хотів до школи – і маєш. Весь день я провів за комп'ютером, розмовляючи з моїми місцевими друзями про події, що на нас зрушились, у доволі позитивному ключі  – це було востаннє, коли я чув їхні голоси на довгий період часу. Раптово ми почули вибухи авіабомб, скинутих зовсім близько – на цивільний аеродром поруч. Тоді ми зрозуміли, що війна і небезпека ближче, ніж нам здавалось і варто вивезти нас із молодшим та мамою звідси на «деякий час».

Наступні пів року ми провели у Фастівському районі в будинку нашої прабабусі, яка була дитиною Другої світової й стала свідком ще однієї кривавої війни.

Жило в будинку аж вісім людей: мама, брат, дідусь, бабуся, прабабуся, мамина сестра, її чоловік та я. Батько вирішив повернутися додому, аби бути разом із бабусею, себто своєю мамою, і не залишати її одну. Він весь час був під загрозою касетного обстрілу й ледь не загинув під час одного з них за збігом обставин. Та зрештою був змушений вивезти бабусю до родичів, оскільки окупанти вже вели бої на околицях нашого населеного пункту. Весь мій подальший лайфстайл складався з підготовки до вступу в Український фізико-математичний ліцей КНУ й подекуди виходу в магазин із надією зустріти свіжий хліб.

За цей період я встиг набрати декілька кілограмів і втратити інтерес майже до всього, що цікавило мене раніше.

Після довгих місяців одинадцятигодинної щоденної підготовки я нарешті успішно склав екзамен й потрапив до омріяного навчального закладу. Спершу мені було складно адаптуватися до проживання в гуртожитку й навчання в новій школі, з часом я роззнайомився з іншими «фізматівцями» й змінив свою порожню кімнату на веселу й гамірну. За час навчання тут я зустрів багато цікавих, неорднинарних особистостей. Звісно, не всі були приємними людьми. Лише деякі хлопці стали мені справжніми друзями, з якими приємно було розмовляти до глибокої ночі на серйозні й особисті теми.

Навчання не було легким, але за рік я звик до навантажень і постійних ночівель в укритті. Почав активно брати участь в олімпіадах і став срібним призером на міському етапі олімпіади з фізики.

Свій шлях під час війни не можу назвати «складним» або «травмуючим», зважаючи на те, що довелось пережити хлопцям й дівчатам, які жили та живуть в окупації або тим, хто змушений був назавжди покинути свої домівки через війну.  Але це мій досвід. Унікальний. Неповторний. Досвід, який загартував мене і зробив сильнішим.