Польовик Олексій, 10 клас, Технічний ліцей Дніпровського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данчук Юлія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни, блекаути, повітряні тривоги, зустрічі з родичами з окупованих територій, відчуття безпорадності під час вибухів, сльози друзів і близьких, які втратили рідних на війні – речі, про які більшість людей світу вже давно забула або й ніколи не чула, але ми – українці, просто не можемо прожити й дня без згадки про війну, адже протягом трьох років вона стала частиною нас, частиною нашого життя!

Двадцять четверте лютого… Доленосний день, який я пам’ятаю в усіх деталях: мамине серце відчуло, що щось у цьому житті зміниться, вона прокинулася ще о пів на другу ночі й першою з нашої сім’ї почула, як у прямому ефірі оголосили про наступ російських військ.

Розуміючи, що сили мені ще знадобляться, мама розбудила мене пізніше. Почувши цю фатальну новину, я обійняв матусю, про себе подумавши, як така тендітна жінка переживе вже котре випробування у своєму важкому, сповненому болю, житті. Незрозумілі почуття, що з’явилися в моєму серці, згодом переросли в страшенну ненависть до Росії, яку підкріплювали розповіді знайомих військових.

Після почутого про те, що насправді в будинку безпечніше, ніж у старому бомбосховищі, я вирішив, що, час, який витрачаю під час повітряних тривог, можна використати для допомоги своїй країні.

Я дізнався, що неподалік від офісу моєї мами відкрився «Пункт незламності», де плели маскувальні сітки. Отже (подумав про себе), три роки уроків з плетіння від бабусі не були даремними. Я пішов плести сітки. Згодом, зрозумівши, що цього замало для мого внеску в перемогу, вирішив займатися криптовавлютами.

90% прибутку я й досі віддаю на потреби ЗСУ, а 10%, які залишаються, на потреби нашої сім’ї, адже ні для кого не секрет, що в країні інфляція, а заробітні плати зменшуються і зменшуються…

Нічні обстріли, вибухи поблизу будинку, гул шахедів… Мабуть, кожен українець хоча б один раз відчував, як двигтить оселя під час атаки рашистів. Одного разу я до третьої години ночі писав есе на схожу тему і відчув цей «землетрус». Швидко підбігши до вікна (хоча знаю, що цього робити не можна), я побачив, як з даху сусіднього будинку падала цегла та камінці, разом із шаром білого пилу.

У такі моменти кожна людина починає розуміти, якщо досі ще не зрозуміла, свою нікчемність у цьому безжальному, сповненому ненависті світі.

Не варто забувати про блекаут – термін, який з’явився завдяки рашистам і їхній ганебній звичці окуповувати території,  прагнути погіршити рівень життя, зламати дух населення ні в чому не винної країни. Багато українців втратили роботу через дванадцятигодинні відключення світла, і майже всі проходили через той момент, коли ти, змучений, після десятигодинного робочого або семигодинного навчального дня, вимушений пішки підніматися на 10 поверх, враховуючи те, що ти навіть не матимеш можливості підігріти собі їжу чи навіть попрати свої речі…

Варто згадати про ВПО (внутрішньо переміщених осіб), які ніколи не повернуться у свої рідні міста, знищені росіянами.

Не оминуло це лихо і моїх далеких родичів із Гостомеля, які за день до повномасштабної війни вирішили відвідати столицю. Хоч вони і не побачили того пекла, але, на жаль, втратили свою домівку. У молодої сім’ї залишилися лише декілька комплектів речей і невеличка сума грошей. Звичайно, моя родина прихистила їх, поки вони не орендували квартиру в Києві, але сум у їхніх очах я бачу і сьогодні.

У кожного українця свій шлях, війна зачепила всіх однаково й по-різному водночас. Хтось залишився пасивним спостерігачем; хтось активно виборює нашу свободу.

Але у всіх є дещо спільне - віра в перемогу України. Мрієш побачити Україну з кордонами 1991 року та роздроблену Росію, де на всіх телеканалах транслюють «Лебедине озеро» – роби хоч щось для цього: кожен внесок, як великий, так і малий, важливий для перемоги!