Валентина з дитинства звикла жити у невеликому достатку. Під час війни вона все, що мала, віддавала синові й племінникам, яких на неї покинула сестра, а сама нерідко залишалась голодна

Мені 39 років. Нас четверо, і мама одна. Ми живемо бідно, одне одному допомагаємо. На початку війни я ще працювала з дітьми з інвалідністю. Їздила на роботу під обстрілами. Дома також дитина сама. Я двох втратила, залишився найстарший син - за нього сильно переживала.

Коли нас обстрілювали, ми виїжджали, а потім поверталися. Коли за дві години три вулиці в нашому селі не стало, тоді я за сина злякалася.

Я оформила ВПО на себе. Привозила у село і людям роздавала. Багато одягу просили і взуття, бо тут є родина, в якій дітей багато. Вони бідно живуть, ніде не працюють. Наче й не п'ють, нормальні люди. Шкода їх. Допомагала їм. Якось уже звикла до всього. Буває таке, що вдома навіть хліба немає. Дитина їсть, а я вийду на вулицю, поплачу, вмиюся – і все. 

Буває таке, що 3-4 дні тільки на воді сиджу, нічого не їм. Буває, що без світла сидимо. Сусіди наші – я їх називаю «двоюрідні брати» – дізналися. Малий їм допомагав, то вони іноді давали продукти. Але я вже звикла, що ми недоїдаємо. Із самого початку наша сім'я така була.

З Оріхова – це недалеко від мене, за 12 кілометрів – дуже багато людей повиїжджало. А батьки залишилися старенькі, не хотіли виїжджати. Спочатку я возила їм те, що передавали діти, наприклад, продукти. А коли вже сильно почали Оріхів бомбити, я допомагала людей вивозити, речі. 

Там одна жіночка жила в літній кухні без пічки. Дім у неї склався навпіл, бо приліт був. 

Її дочка поїхала зі своєю родиною в Запоріжжя, син – в Івано-Франківськ. І ніхто не хоче забрати цю жінку до себе. Я розумію, що вона, буває, випиває, але ж це їх рідна мати… І я цю жінку з Оріхова забрала до себе. Цю зиму поки побуде в мене, а далі буде видно. У разі чого - будемо тікати далі разом. 

На початку всі рідні розбіглися, хто куди. Менша сестра з трьома дітьми виїхала з села, бо їм страшно було. Наступного дня середня сестра з чоловіком і трьома дітьми поїхала. І брат. А я залишилася тут. Бо в кожного свій дім і своє хазяйство. До того ж я ще їздила на роботу. Брат повернувся через три дні, сказав: «Я сестру саму не кину». А через місяць і сестри почали казати: «Як ти там? Приїжджай у гості». Ми зараз зблизилися.

Мені шкода було того хазяйства, яке вони покинули. Я їздила до них щодня управлятися, а потім скутером усе хазяйство привезла до себе та годувала. 

Бувало таке, що в мене є хлібина, а собакам немає крупи зварити поїсти. То я хліб їм роздала, а сама залишилась голодна. Мені всіх шкода, і я всім хочу допомогти. 

Найважчим було, коли середня сестра зійшлася з чоловіком, виїхала з ним і залишила на мене двох племінників. Вони жили тут зі мною. Що хотіли, те й коїли. Важко спочатку було з ними, а зараз вони потроху заспокоїлись і почали мене слухатися. Допомагають.

Ми виїхали, зараз у Запоріжжі. На Металургів квартиру винаймаю. У місті залишатися дуже страшно. У село я декілька разів їздила, вікна позабивала. Роботи у мене немає. Чесно кажучи, не знаю, як далі бути і що робити. Потрібно якось жити, дітей на ноги ставити. Думаю, війна ще йтиме весь 2023 рік. Нам головне - зиму пережити, а потім трішки легше буде. 

Сподіваюся на все хороше. Я не думаю про погане. Закінчиться війна - одне одному будемо допомагати.