Це була шоста ранку 24 лютого 2022 року. Зателефонував друг з «Азову» і розповів про війну. Ми сподівалися, що це жарт. Але, коли увімкнули телевізор, нам було дуже моторошно. Цей день у мене не виходить з голови: як ми збирали речі – такою розгубленою я не була ніколи.
Я, чоловік і донька виїхали з Донецької області, але всі рідні залишилися там - вони відмовляються виїжджати. Ми втратили роботу, багато наших знайомих вбиті або знаходяться в полоні.
Майже кожного дня, коли я гортаю соціальні мережі і бачу відео з нашими дітьми, які подорослішали на очах, які співають зовсім не дитячі пісні, облаштовують блокпости та збирають кошти для ЗСУ – у мене сльози градом.
