Мати військовослужбовця ЗСУ з сімома дітьми після морального та фізичного тиску окупантів вимушена була залишити рідне місто. Нині вони - у скруті, але щасливі, що всі разом. 

Ми знаходилися вдома, коли о сьомій ранку 24 лютого подзвонив старший син, який на той момент проходив контрактну службу в лавах ЗСУ. Він почав кричати в телефонну трубку, щоб я терміново робила запаси їжі та води і готувала безпечний підвал.

Усі наші магазини з перших днів війни були порожні.

Я відчувала розгубленість, страх за молодших дітей і водночас - хвилювання за старшого сина. Але найбільше мене шокувало те, що коли ми виїжджали з окупації, нашу колону з дітьми та жінками обстріляли.

Так, ми були вимушені виїхати з рідного дому. Нині живемо в спортивній школі громади, яка нас прийняла. В окупації на мене, як маму військовослужбовця, чинили моральний та фізичний тиск. Вдома лишилася моя старенька матуся, яка навідріз відмовилася виїжджати, але благала їхати нас, щоб врятувати молодших дітей і не лишати старшого одного.

Коли ми після трьох місяців окупації побачили перший український блокпост з нашими військовими, то заплакали всі. Ми дякували хлопцям за їхню мужність та захист країни. До речі, зі мною завжди - вишиванка і військові речі сина, а ще – фото, які ми вимушені були ховати від численних обшуків російських військових.

За ці речі нас могли закатувати.

Звісно, коли ми виїхали, то зіштовхнулися з великими труднощами, бо сім'я наша багатодітна: маємо семеро діток. Я працювала за їжу, пекла самостійно хліб. Запаси води ми робили в баклажки. Дякувати людям, що допомагали з продуктами!

До війни я працювала на своїй землі. Херсонщина завжди славилась врожаєм. Ми мали паї, на яких все вирощували і продавали. Зараз роботи не маю, тому що не живу вдома, і знайти її не можу, бо треба виховувати дітей. Скоро школа, а в мене п’ятеро учнів. Це - купа уроків. Багато часу потрібно приділяти їхньому навчанню, щоб діти мали гідну освіту.