Вітвіцька Анастасія, учениця 10 класу Одеського ліцею №23 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Снігур Ольга Вікторівна

Війна. Моя історія

Початок війни застав мене о восьмій ранку, коли я прокинулася з намірами збиратися до школи. Раптом все обірвалося... Я не чула новин, що були до початку війни, не знала, як всі до неї готувалися. Не мала жодних уявлень, як мені діяти, що буде коїтися в моїй Україні і що буде з моїми рідними. Про війну я читала лише в підручнику з історії. Це було страшно.

Переді мною одразу ж поставали найстрашніші картинки. Напевно, я ще довго не могла звикнути до цієї новини, здавалося, що все закінчиться з дня на день, але цього, на жаль, не сталося.

Я можу порівняти мої відчуття з п’ятьма стадіями горя. Перша – заперечення, напевно, найдовша з усіх інших. Друга – гнів, найяскравіша. Мене дратувала кількість брехні, кровоприлиття та нелюдської ненависті, що весь цей час висіла в повітрі. Кожне серце, яке зупинилося в результаті цієї жорстокості, виховувало в мені ще більшу злість та огиду. Далі третя – компроміс. Я була готова пробачити всіх, погодитися на будь-які втрати заради миру, мені було дуже страшно. За нею йде четверта стадія – депресія.

Майже всі мої друзі виїхали, навчання призупинилося, а обстріли, навпаки, набирали ще більших обертів. Я залишилася з цим наодинці. Кожен день був наповнений страхом, мені здавалося, що наступний вибух може пролунати в результаті влучання в мій будинок.

Тоді я почала перед сном молитися. Було дуже тривожно і сумно, адже я не знала, що буде завтра і коли мені доведеться покинути свій дім. Питання на кшталт: «Що буде з моїм батьком?», «Коли це закінчиться?» та «Хто прийде мені на допомогу?» мучили мене постійно. І нарешті, п’ята стадія – прийняття. Наразі для мене війна є звичайним станом у моїй країні.

День, який став початком повномасштабного вторгнення, мав бути холодним і зимовим, наповнювати в собі гомін з голосів однокласників та дзвін шкільного дзвоника. На жаль, він не був таким буденним, а розділив життя на «до» і «після».

Моє життя стало мати більшу цінність для мене. З початком війни я усвідомила, що ніколи не буде відповідного часу для відтвореня своїх мрій і цілей у реальність, адже все може закінчитися у будь-який момент.