Богданова Тетяна, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 «Спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови» Торецької міської військово-цивільної адміністрації Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьміна Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже минуло 1000 днів від того, як розпочалося повномасштабне вторгнення на мою рідну землю. За цей час моє життя кардинально змінилося, як для звичайної людини, так і для спортсменки.

З’явилися нові знайомства, інші історії та багато життєвих уроків. Зараз я хочу поділитися деякими з них.

Моя історія починається 24 лютого. Я прокинулася від повідомлення на телефоні від свого найкращого друга зі Слов’янська. Він питав: «У тебе все добре? Як там команда в Харкові?» Спочатку я не зрозуміла, що відбувається, але коли до кімнати зайшла мати і сказала, що почалася війна, пазли склалися.

У той фатальний день я найбільше переживала за своїх друзів з Київської, Харківської, Миколаївської та інших областей. Цілий день я не відривалася від телефону, постійно писала друзям, не знаходячи собі місця.

Лише два дні до цього, 22 лютого, ми всі разом брали участь у змаганнях, а тепер усе раптово змінилося. Деякі друзі поїхали до Ліберця та Праги (Чехія), інші до Братислави (Словаччина). Мій найкращий друг повернувся до Туреччини, до міста Афьон-Карахісар. Інші поїхали в Німеччину.

І так ми всі вмить опинилися у різних куточках планети.

Довгий час я залишалася в рідному місті, але у вересні 2022 року поїхала на навчання до Києва. Із приїздом до столиці зіткнулася з новими викликами. Багато хто засуджував мене за те, звідки я родом, а деякі вчителі навіть робили зауваження, що іноді ми з друзями спілкувалися російською.

Одного разу на вулиці група молодиків хотіла побити моїх друзів через те, звідки вони родом. Булери втекли, адже з’ясувалося, що мої друзі займалися вільною боротьбою.

На самому початку життя в Києві було складно знайти квартиру – люди відмовлялися здавати житло тим, хто приїхав із Донецької, Харківської, Сумської та інших постраждалих областей. Це мене дуже засмучувало.

У такі важкі часи люди повинні бути ближчими одне до одного, допомагати, але, на жаль, реальність була іншою...

Однак на навчанні я зустріла багато нових і старих друзів. Серед них були хлопці й дівчата з Бахмута, Куп’янська, Слов’янська, Кривого Рогу, Нової Каховки, Херсона та інших багатостраждальних міст України. Історії деяких з них досі пробирають мене до кісток. Наприклад, кров стигне в жилах від історій, як мої друзі виїжджали з Бахмута, Куп’янська чи Херсона під обстрілами. Для них тепер залишилися тільки теплі спогади про рідні міста й людей.

Я також не можу не згадати своїх близьких друзів з рідного міста. Вони виїхали майже одразу після початку війни, але тепер не можуть повернутися додому. Їхній будинок було зруйновано під час одного з обстрілів.

У нашій команді багато спортсменів з різних куточків України, зокрема з Одеської, Херсонської, Харківської, Донецької, Запорізької, Миколаївської, Дніпропетровської областей. Кожен має свою історію, і це робить нас особливо згуртованими.

Незважаючи на те, звідки ми або якою мовою розмовляємо, ми підтримуємо одне одного на кожних змаганнях. Це важкий час, але він об’єднав нас і зробив сильнішими.

Кожен наш крок на шляху до перемоги та підтримки одне одного – це нагадування про те, як важливо цінувати людей поруч і допомагати, навіть коли здається, що все втрачено.