Глуходід Дмитро, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №17 м. Суми Сумської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дяченко Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дитинство – це найяскравіший період у житті будь-якої людини. Воно ніколи не повториться й не повернеться. На жаль, моє дитинство закінчилося в той день, коли в мою Країну рано-вранці увірвалася війна.

День, коли почалася війна, я дуже добре пам’ятаю. Він почався на дві години раніше. Я глянув у вікно й побачив залитий багряним світлом горизонт. Усе палало. Росіяни почали заходити звідусіль у напрямку кордону міста Суми.

Побачена картина назавжди розділила моє життя на до та після. Я ще вчора ходив до школи, будував плани на майбутнє, і раптом звичайний світ руйнується на моїх очах. Це жах, який перевернув всі уявлення про добро та зло.

Мама переконала мене поїхати на кілька днів до бабусі в село Бакаївка Чернігівської області. Із собою ми взяли документи, гроші та мінімум речей, а я ще тоді не знав, що попереду довга й складна подорож.

Це, мабуть, був єдиний момент, коли мене так сильно накрило важкими емоціями. Я вірив у те, що війна швидко закінчиться і вже на Великдень, 24 квітня, ми з мамою будемо вдома. Але все було не так, як нам хотілося…

26 лютого в Бакаївку заїхали окупанти, з’явилася рашистська ворожа техніка, яка, як колорадські жуки, повзла через наше село. Тут зупинялися орки на ночівлю, хазяйнували в будинках селян. Ворог приніс жителям Бакаївки біль та страждання. Страшно було всім.

У хаті бабусі та дідуся нас було восьмеро: я, мама, бабуся, дідусь, два мої двоюрідні брати та дві мої тітки. Ми не знали, чи виживимо: над нашими головами літали ворожі кулі, поряд зривалися снаряди. Ми ховалися в погребі.

Холодне, вогке, темне приміщення погреба, непризначене для тривалого в ньому перебування, стало прихистком для нашої великої родини. Моєю мрією стало побачити сонячне світло та зігрітися на теплій печі, яка була в хаті. І вдень, і вночі жили в напрузі, бо не знали, що чекати від нового дня.

Ми їли те, що мали. У погребі була картопля, сало та консервація. Так і виживали. Я дуже запам'ятав слова своєї мами: ''Бачити голодні очі своїх дітей - це гірше, ніж просто померти''. Їжа закінчувалася… Вісім голодних ротів, із них - три дитини.

Сільські магазини пограбовані, дороги до міста були перекриті, ніхто нічого не міг вдіяти, залишалося тільки чекати на наших захисників. У нас був невеликий вибір: загинути від кулі рашистів, померти голодною смертю у погребі або ж попри все намагатися вижити… Ми вибрали жити.

Одного дня моя тітка дізналася, що в сусідньому селі, за великим болотом, давали хліб: одну буханку на хату. Вона просила дати ще хоч трохи хліба на нашу велику родину, але їй відмовили. Та світ не без добрих людей. Чужа бабуся віддала половину своєї хлібини, бо вона жила одна.

Згодом мої родичі навчилися молоти муку з жита. Мама робила вареники з житньої муки, які мали дуже темний колір, і, щоб нас заохотити їх їсти, називала вареники шоколадними. Також шоколадними в нас були оладки, хліб та коржики.

На початку квітня, коли Чернігівщина була деокупована, ми з мамою повернулися в рідне місто Суми. Моє життя назавжди змінилося. 1000 днів війни змінили мою реальність.

Тепер моє нове життя - це спати та прокидатися під звуки сирен. Затамувавши подих, вслухаюся до гучних звуків, бачу, як над головою пролітають винищувачі, а думаю тільки про одне: щоб скоріше настав мир у моїй Країні.

Я хочу бачити усміхнених та щасливих людей, хочу, щоб кожен міг спати спокійно вночі, хочу, щоб кожен військовий, який боронить Батьківщину, повернувся до своєї родини. Я дуже чекаю того дня, коли зможу відсвяткувати закінчення війни й продовжуватиму любити життя в моїй мирній Україні. А в цьому я навіть не сумніваюся.