Дзюба Марія, 9 клас
Хорольська гімназія Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Старчик Лідія Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого, пʼята ранку, 2022 рік. Прокидаюсь не від дзвінка будильника і слів батька: “Доню, дивись, не проспи школу”, а від вибухів. Гучних вибухів. Ще спершу було дивно, я не спочатку зрозуміла, що сталося, але відчуття тривоги точно не можна було ні з чим сплутати. Підірвавшись з ліжка, дивлюсь на батька, який з тривогою виглядає у вікно, звідки йдуть звуки. Потім він розвертається до мене і моїх сестер, які також не розуміють, що відбувається, але відчувають страх, і ми чуємо жахливі слова: “Почалась війна”.

У цей момент перед очима була суцільна темрява: “Я не хочу помирати. Чому саме наша країна? Чому саме ми?”. І з очей потекли сльози чи від страху, чи від несприйняття нової реальності, чи від безпорадності, а може, і все одразу.

Уся сімʼя (тато, мама та пʼятеро дітей) збіглася в нашу вітальну, на великий диван, на якому до цього часу ми дружно і весело проводили час за розмовами і переглядом фільмів, а тепер відчувалася атмосфера, якої ніколи не було, це було справді лячно розуміти. Поки я і сестри були в стані стресу, тато метушився, бо був уже готовий трохи до цього дня (скупив усе необхідне). А ми ж до цього насміхалися з нього що, вмовляв, нічого не буде. Але його слова були правдою: “Береженого Бог береже”. Тремтячи, телефоную подрузі, щоб було не так лячно, і спілкуємося із нею десь години дві - три. Так, стало і справді трохи спокійніше.

Довелося допомагати батьку, який саме клеїв стрічки на вікна, і раптом.. (о жах!) Ми бачимо в небі спалахи, чуємо вибухи! Ще більше накаляє обстановку те, що наш будинок розташований на окраїні міста Харкова, між двома військовими частинами. Тому першим же рішенням було поїхати з нашого Київського району до хрещеного (брата мами) в інший район.

Сівши в машину із своєю молодшою сестрою, якій на той момент було 5 років, щоб не зійти з розуму, включили радіо. Звідти лунали повідомлення про вибухи в різних містах, але ми все чули і бачили своїми очима.

Нарешті приїхали до хрещеного, там опинилась і родина його дружини ( в тісноті, та не в обіді). Сиділи всі за телефонами, читаючи новини, а малі бігали та гралися. Тільки ця стабільність радувала око. Перший день війни ніби продовжувався вічність. Лягали спати, а вибухи не закінчувались, гули літаки. Тієї ночі я так і не зімкнула очей, і так було протягом п’яти днів поспіль.

Я вже не так боялась, повітряні тривоги та вибухи стали звичними, навіть бачили російських військових на власні очі. Ніяких почуттів, тільки порожнеча. Їжі майже не було, бо в магазинах уже давно все розкупили. Дорослими було прийнято рішення виїжджати з міста. Їхали обхідними дорогами, щоб була менша вірогідність зустріти ворога. Було багато блокпостів, поки їхали до бабусі з дідусем у Полтавську область. Нарешті приїхали до бабусі, усі почували полегшення, бо, на щастя, у цьому містечку поки що не чули вибухів. Було дуже складно починати життя з нуля, коли все, що ти старанно наживав, в один момент залишилось в іншому місці. Друзі, дім, речі, школа, гуртки та і просто спогади.

Це неймовірно боляче було сприйняти. Надія, що скоро ми повернемось додому і все буде як раніше, дуже довго не покидала нас. Тому я і не хотіла звикати до нового місця.

Скільки тривог, болю, безсонних ночей та смутку було в моєї родини. Вибравши самотність і живучи минулим, я повністю травмувала свою психіку. Тільки працюючи із психологом, нарешті змогла прийняти нову реальність, прожити все. Я почала шалено цінувати свою родину, бо разом ми прожили жахливі дні, я зрозуміла, що нікого ріднішого за них у мене не було і не буде. Я люблю свою родину. Повномасштабна війна змінила наші цінності і погляди у житті. Ми стали сильними, перейшли з мови ворога на українську, рідну мову. Я люблю людей і вдячна за підтримку, розуміння. Сподіваюся і вірю, що наш народ нікому не здолати. Бо ми – українці, сильна, вільнолюбна нація.