Губенко Марія, 11 клас, Канівська гімназія ім. Івана Франка

Вчитель, що надихнув на написання — Бондаренко Наталія Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це страшне слово, що має не менш моторошне значення. І саме це слово стало частиною мого повсякденного життя. Мій шлях почався 3,5 роки тому, коли я вперше почула з екрану телевізора про вторгнення ворожих військ на територію моєї Батьківщини.

Я досі пам’ятаю той ранок коли на моє спантеличене і таке дитяче “Що сталось?” почула від мами: “Війна почалась”. В той момент щось в мені розкололось і прийшло розуміння, що так як раніше вже ніколи не буде. Перший місяць був найважчим, особливо під час сирен, які так норовили оповістити всіх про небезпеку зі сторони ворога. 

Моє серце здригалось від звуку пролітавших над будинком літаків, а в голові було тільки одне: “Я хочу жити”. 

З часом ставало легше.

Ми звикли жити, вчитись чи працювати в атмосфері постійної небезпеки. 

Оскільки на території мого міста не велись прямі бойові дії, було набагато легше звикнути до такого розпорядку життя. Люди тут почали сприймати війну, як щось віддалене і не зважали на звуки сирен, літаків чи гвинтокрилів, і я була в їх числі.

До одного моменту. Це був ранок, як почалась тривога, що була, як зазвичай, проігнорована. Та все змінилося коли

я почула страшенний гуркіт і відчула як затряслися вікна в моєму будинку. В той момент земля неначе зникла з-під ніг.

Стан мого шоку не можна було описати словами. Це був перший приліт по моєму місту. Ракета влучила в електричну підстанцію. У багатьох людей були вибиті вікна і, можливо, на подвір’ях ще досі можна знайти частинки скла. Від цього моменту в моїй голові почали з’являтися нав’язливі думки: “А якщо наступного разу влучать в мій будинок?”. Але протягом певного часу навіть влучання ракет стало якоюсь звичністю.

Страх війни мене не полишав ніде навіть коли я перебувала за кордоном. Пам’ятаю як поїхала до Польщі разом із спортклубом і єдине що не можна було очікувати – це почути сирену посеред дня.

Ми не могли зрозуміти що сталося і починали думати про найгірше. Як виявилося це було просто тестування про яке нас не встигли попередити. Цей випадок ще довго залишатиметься в моїй пам’яті.

Отже, як показує нам життя війна насправді найжахливіше, що може статися. Можливо, колись я перестану тривожитися від літаків у вже мирному небі, але поки що, я буду надіятися і робити все від мене залежне, щоб мої мрії та цілі не були зруйновані через вторгнення ворога, який масово забирає життя невинних. І це мій шлях…