Я жила в Маріуполі, навчалась в 47 школі. Займалась народними танцями, малюванням, спортом. В мене було багато друзів. Ми любили гуляти по місту, біля Драмтеатру, на пірсі. Влітку з батьками часто були на морі, якого я не бачила вже майже два роки. Я взимку завжди їздили до ялинки, яка була найгарнішою з усіх. Мама і тато працювали на підприємствах Метінвест. Брат навчався в університеті.

Коли почалася війна, ми не повірили, що це може бути правдою. Спочатку ми ховались у підвалі. Потім, коли вимкнули газ, світло, опалення, ми готували їжу біля вогнища, ходили на колодязь за водою, спали в одязі. Було дуже страшно за бабусю і дідуся, бо з ними не було зв'язку, але мама з татом ходили до них пішки, носили їжу та воду. Потім почались обстріли і стало зовсім страшно. Одного ранку авіабомба впала во дворі дома, у футбольне поле, замість якого з'явився величезний котлован. А потім наш дім стали розстрілювати з літаку. І одна бомба пролетіла через нашу квартиру, у якій ми знаходилися. Потріскало все скло, вікна випали на вулицю, злетіли всі двері з петель, стіни потріскались.. Я нічого не чула від того грохоту, була дуже налякана і плакала. Але ми все були цілі. На наступний день ми поїхали за бабусей та дідусем, забрали їх та виїхали з міста. Кругом все палало, були постійні обстріли. Нашу машину дуже побило, в неї були побиті вікна, двері. Але ми виїхали до рідної України!

Я від щирого серця мрію про нашу скорішу перемогу та повернення до свого рідного Маріуполя, хочу побачити всіх своїх друзів. Мрію, що ми повернемося до міста, додому і вони відновляться і будуть ще гарнішими. І мрію поїхати на море. Там я часто грала у волейбол. Мій м'яч лишився дома. А я дуже хочу грати. Тому Святого Миколая я б дуже попросила подарувати мені волейбольний м'яч.