Кошеля Марія, вчитель Дусинського ЗЗСО Свалявської міської ради

 Війна. Моя історія

Війна для будь-якої адекватної людини – недопустима, адже вона не приносить нічого, крім смерті, руйнувань, мільйонів понівечених доль. Жодна свідома людина не тільки не почне війну, кинувши в її пащу сотні тисяч, мільйони життів, а й навіть думки про неї не допустить. Саме так я думала до ранку 24 лютого. Та виявилося, що у свої 50 років я ще далеко не все розумію про можливості викривлення людської психіки.

Я все життя жила в Закарпатті. На сучасній карті України це тихий, відносно спокійний куточок, якого ніби й не торкнулася війна. Та це тільки на перший погляд…

Про те, що почалася війна, я почула від молодшого сина – курсанта-випускника Національної академії Національної гвардії України. Щоб описати ті думки, навіть зараз важко дібрати відповідні слова.

А коли через два дні син повідомив, що вони вийшли на бойові позиції під Харковом, стало нестерпно. Від важких думок і переживань рятувала робота: несли харчі та речі першої необхідності для переселенців, збирали й відправляли посилки для воїнів ЗСУ, плели маскувальні сітки…

А ночами, коли ніхто не бачив, були сльози, ридання від безсилля хоч якось допомогти тим дітям, які не зважаючи ні на погодні умови, ні на чисельну перевагу ворога, не втратили сили духу. Та як тільки телефонував син, з’являлася посмішка, позитивні емоції, гумор, бо хотілося підтримати хоча б морально.

Зараз син уже офіцер, несе службу в частині Національної гвардії, як психолог, дбає про моральний дух своїх підлеглих, за яких в будь-яку хвилину готовий віддати життя, ділиться думкою, що саме гумор рятує, коли стає морально важко.

В перші дні війни, коли всі були розгублені, ніхто не знав, чим закінчиться день, сини( старший син також офіцер Національної гвардії) просили виїхати за кордон. Та я навіть думки про виїзд не допускала, бо моя земля - тут, мій дім – тут, смисл мого життя – мої учні – тут, і вони дивляться на мене, на мої вчинки, я відчуваю себе відповідальною за їх емоційний стан, власним прикладом допомагаю вірити в те, що наша країна – найкраща, наші військові – непереможні, а добро перемагає зло не тільки в казках…

Хтось, можливо, скаже, що життя закарпатців зараз,як і до війни, спокійне, не треба під час нічних нальотів ховатися,боячись за власне життя, їхні хати неушкоджені , діти мають можливість спокійно навчатися та відпочивати. Але я вважаю, що це не так, адже наші краяни також б’ють ворога, наближуючи таку бажану перемогу.

У наші містечка й села,на жаль, також приїжджають кортежі під синьо-жовтими прапорами, які проводжають, стоячи навколішки зі сльозами на очах та прокльонами в бік ворога. А ще я вважаю, що немає чужої війни, чужого болю, чужих матерів чи дітей. Є спільна біда, яка зробила нас набагато жорстокішими (ми радіємо смертям, хай і ворожим, радіємо руйнуванням, пожежам на їхній території, ми прагнемо, щоб цих руйнувань і смертей було якнайбільше), але в цій біді ми згуртувалися, ми показали всьому світу, що українці можуть не тільки просити численні позики, а боротися, як ніхто й уявити не міг.

Незважаючи на труднощі, які переборює Україна, я горда, що маю честь називатися українкою.

Горджуся своїми синами, які боронять незалежність своєї країни. Молюся щодня за них, і за всіх дітей, що зараз на фронті. Усім своїм єством вірю в нашу перемогу і ділюся цією вірою зі своїми вихованцями, бо саме віра дає нам сили рухатися далі.