Солов’янчик Руслана, вчитель Буцинського ліцею Дубівської сільської ради Ковельського району

Війна. Моя історія

Щодня, перегортаючи сторінки фейсбуку чи інстаграм, я читаю дописи, що війна стосується тільки того, хто відправив туди свого чоловіка чи сина. І постійно в цьому переконуюсь. Не описати болю, який пронизує моє серце, матері, чиїх двоє синів стали на захист своєї Батьківщини. Будучи такими молоденькими, вони вже бачили смерть своїми очима.

Михайлик, менший синочок, потрапив у безжальні тенета ще вісімнадцятирічним хлопчиною. 11 листопада 2021 року він став повнолітнім, а 29 .11.- він уже солдат строкової служби.

І нічого ніби  не віщувало біди, ми налаштовані були, що хлопці мають пройти армію, якби не ця страшна ніч 24 лютого…. Пам’ятаю вранішній дзвінок мами: «Війна! А як же наш Мішка?». З того дня серце розривається. Кожен день , кожну годину і хвилину ми всі в телевізорі і в постійному чеканні вісточки від сина. Я, як і кожна мама, чия дитина на війні, тільки чекала одних слів: «Мамо, все добре, я цілий».

Саме в перші дні ці російські виродки гатили по військових частинах. Ми з чоловіком постійно картали себе, чому відпустили, невже ж не могли нічого зробити. Але син постійно заспокоював: «Хто , як не я? І я чимось допоможу, врятую чиєсь життя.» Дійсно, тішили його маленькі перемоги.

14 жовтня 2022 року Мішу відпускають на декілька днів додому. Яке це було свято! Зібралася уся родина , щоб побачити свого Героя. Хто розпитує, хто слухає малослівного солдата, а старший син Владислав тільки уважно спостерігає. Що він тоді собі надумав, ми дізналися лише 5 грудня, коли він поставив нас перед фактом: « О 22.00 мені треба бути у військкоматі.». І знову земля колихнулася під моїми ногами. Переживання помножились на два.

Грудень- січень ще Влад на навчанні, далі він збирався на навчання за кордон ( принаймні так обіцяли у військкоматі). А 7 лютого син тільки повідомив, що відправили його десь на кордон з Білорусією. Ну, ми зраділи, що не на Схід, дякували Богові.

Щодня спілкувалися з сином, але в його словах відчувалось щось дуже болюче, щемке. А коли сказав, що  дуже холодно, йде сніг, то в чоловіка щось зойкнуло. Така погода на Сході України, а там, де мав бути Владік, сонячно. І тільки тоді пригадувались слова сина, що командир сварився за форму, що дали таку ніяку, що не знали куди відправляють хлопців. Що бронік страшний, треба інший, що директорка коледжу , в якому навчався Влад, надіслала усе, чого так не вистачало.

Тоді все стало зрозуміло – син на Сході. З величезним нетерпінням чекаємо вечора, щоб почути, що наші здогадки неправильні. Але все марно. Перше , що сказав Влад, це: « Добре , що ви все знаєте, бо нема сили далі обманювати». Слова «мамо, у мене руки по лікоть у крові» я , мабуть, запам’ятаю на все життя.

Страшно навіть і писати, які дні і ночі були в нас , коли знали , що наша дитина в самому пеклі.  Ми ходили чорні, одна була лише надія – на Бога. Молилися за моїх хлопців усі. Владік , коли йшов на завдання, обов’язково писав, а далі залишалось лише чекати і просити Бога про допомогу.

Коли він мав повертатися із завдання, ми приблизно знали і коли довго не було очікуваного повідомлення, то можна було здуріти. Було все: довгі дні без зв’язку, контузія, травма.

 Тепер, коли я пишу це есе, Владислав вдома. Нещодавно йому зробили операцію, ходить на милицях.  Цей місяць він буде біля нас. Так хочеться , щоб  дні тривали якомога довше, щоб ми могли натішитися своїм синочком. А вони чомусь летять…  Прийде знову той страшний час, коли ми будемо проводжати Влада в частину, а там почнеться знову все спочатку.

Спокій нашій сім’ї навіть і не сниться. Михайла цими днями направили на навчання, він буде танкістом. Через 24 дні – Схід. Ця війна враз перекреслила все наше життя. Ще так недавно ми посміхались, раділи кожному дню, планували своє майбутнє. Але в один момент все змінилося. Щодня біль, страждання і невідомість.

Я пишаюся своїми дітьми, вони - моя гордість і слава. Я щодня молю Бога, щоб кожен захисник повернувся додому живим і здоровим. Я щиро вірю в нашу перемогу. Моя поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття. Нехай запанує мир та процвітання на рідній українській землі! Слава Героям-Захисникам!