«70-річний мужик сидить і плаче – шість років не бачив онучку»

Я народилася в цьому селі, це моє село. Тут жили батьки, наші діти тут росли. Коли стали ми пенсіонерами, вони приїжджали. Ми жили, так би мовити, на два міста: тут жили влітку, взимку – у Стаханові.

Перед самою війною у нас стільки було дітвори! А нещодавно я вийшла в магазин... Чоловік пакет тримає, а мені здалося, що він дитину за ручку тримає. Я побігла взяти якісь гостинці. У нас тепер тут немає дітей, взагалі немає. Ніхто ж не приїде у такий час. Вийшла, йду, а то пакет у нього... Я заплакала, хоча взагалі за характером оптиміст.

Наш дідусь шість років не бачив онучку. Я приїжджаю, йому розповідаю. Вони ж ростуть, у них думка своя, змінюються. Він, 70-річний мужик, сидить і плаче, бо ось так... І це не тільки у нас. Тут всі в такому положенні. Тому що приїхати неможливо.

Сюди приїжджали наші онуки. Вони тут проводили літо. І не тільки наші, у всьому селі. Навіть у чотирнадцятому році, коли міст в Трьохізбенці підірвали, тут стільки було дітвори. Із Луганська приїхали, з Алчевська – звідусіль. Із бабусями, з дідусями тут були. А потім все спорожніло.

Упав снаряд у нашому городі, хвилею все винесло, вікна розбило. Дах увесь в дірках. Це був листопад 2014 року. Світла у нас тоді вже не було. Ми вискочили. Військові бліндаж поставили. В той бліндаж пішли, а потім злякалися: що ж ми прийшли?

Це було восени 2014 року. І стільки років ми так живемо. Як без вікон в темряві? Ми боялися, що тепло не буде зберігатися, тому килим порізали, заклали. Плівка, потім килим, потім подвійна плівка і третя плівка. І всередині точно так же. Це не тільки у нас, у багатьох.

Нас стає все менше і менше. Ми від усього відрізані. Немає у нас жодного сполучення, жодного транспорту. Якщо потрібно виїхати в район – це нереально. 600 гривень треба заплатити, щоб найняти когось. Було таке, що я пішки пройшла 34 кілометри. Все складно: і розруха, і в темряві живемо. Все сподіваємося, що ось кінець, ось все буде мирно.