«Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров»

В Україні ми живемо з 2009 року. Раніше жили в Узбекистані. Діти підросли, приїхали сюди вчитися, їм сподобалося жити в Україні.

 До війни онучок все літо у нас гостював. Ходив у садок, у школу, і місяці два-три він відпочивав завжди у нас із дідусем. А після 2014 року їх уже тут не було. Були хороші часи до війни, коли він тут у нас бігав.

Мирне життя вважається, коли родичі спілкуються, друзі спілкуються. Половина міста, а то й більше, виїхала. Онуки, діти не приїжджають, тому що тут стріляють. Ну, а без рідних повернення до колишнього життя не виходить.

 Ми не знаємо, хто, чого, куди стріляв. А перша зустріч була – снаряд влетів у вікно і підірвав всю стіну, підняв дах. Стіни змістилися, стеля в інших кімнатах повідвалювалася.

 Цієї миті нічого не відчуваєш, бо одразу не можеш збагнути, що сталося. Спокійно сидів під деревом, пішов у будинок – і тут вже вибухнув снаряд.

Я тільки встигла стати на поріг кімнати, як вибухнув снаряд. Я навіть не зрозуміла, що сталося. Вибуховою хвилею мене підкинуло до стелі і кинуло на підлогу. Було темно. Я відчула, що в мене мокрі руки – це була кров. Я була поранена.

Було два вікна тут. Вони теж вибухнули, розлетілися на шматки. Батареї відірвані, телевізор вибухнув. Усі меблі були розбиті, нічого не було. Коротко кажучи, купа сміття в будинку залишилася. Немає стіни.

 Думаю, де ж мій чоловік? Я не могла йти. Я поповзом виповзла на вулицю, стала кричати. Ніде не видно нічого. Потім, чую – кличе мене: «Саня, допоможи». Я кажу, не можу тобі допомогти, я вся поранена. Дивлюся, його закидало дошками. Він лежав блідий, як стіна, і поранений. І налякані обидва, не знаємо навіть, що нам робити.

Але прийшли до тями відносно. Давай, кажу, подивлюся, що в тебе. У нього на тілі було безліч осколкових поранень. Від снаряда осколки. І на тілі три глибокі дірки з лівого боку. І на нозі теж велика дірка була. Я була вся порізана склом. Скло стирчало по тілу всюди.

Дід сидів під яблунькою, курив. Його уклало, закидало дровами, дошками. Цеглини були. Теж все це розлетілося. Був сарай – полетів.

 Продовжуємо жити із цими осколками вже п’ять років. Витягла у нього десь 18 штук, як сірникова головочка.

Чоловік: Мені сказали, що три осколка сенсу немає вирізати, бо вони невеликі, а якщо вирізати будуть, все тіло пошматують. Як проходжу флюорографію, мені кажуть: «У вас залізо всередині». Кажу, що там осколки. Дружині більше дісталося. Вона кілька операцій перенесла. А мені якось, по-божому.

Дружина:

У мене був забитий правий бік повністю. Я була вся чорна. Але в лікарні помастили, покололи. І з цим я жила до 2018 року. А після почалися проблеми. Виявляється, від удару згорнуто було легке. Все це було важко. Важкий мій стан.

Потім довелося робити операцію на легені в Інституті Амосова, у Києві. Дочка поклала та змусила лікуватися.

Я відчувала страх, і таке було враження, що я сюди не повернуся. Кінець. Але після лікарні, думаємо, вже сьомий десяток, залишилися без даху над головою, без усього. Давай, кажу, дід, поїхали додому.

Приїхали – води немає в місті. Світло було, а води взагалі не було. Купували воду у пляшках. Піднімали стіну. Чоловік сам будував. Своїми руками ось підняли стіну, заштукатурили, утеплили її. Фронтони зробив своїми руками. Дах допомогли накрити.

І під яблунею сидимо, і в городі працюємо. Вже приготували, скопали. Город нас годує. Ми без цього не можемо.

Зараз проблем у кожній родині більш ніж достатньо. Газу немає, води питної немає, вода у нас технічна. Для пиття купуємо воду. Які у нас пенсії? Дровами треба запастися, вугілля треба придбати, щоб якось проіснувати. Багато сімей у тяжкому матеріальному становищі, тому що роботи немає в місті. А життя триває, жити треба.

Коли гинуть люди – це найстрашніше. Зламало стіну, її можна відновити. Згодом діти допоможуть, меблі – все це можна купити. А життя не купиш, а люди гинуть.

 Хочеться, щоб повернулися люди, щоб до нас могли онуки, діти приїхати, і щоб життя налагодилося.