Марія Вороніна, 4 курс

Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Викладач, що надихнув на написання есе: Горчак Єлизавета Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Все розпочалося дуже несподівано: ввечері готувалась до занять в коледжі, а зранку прокинулася і раптом чую від рідних, що  почалася війна…  По дорозі в коледж  побачила   великі черги,  стривожених людей,  розгублених друзів..   Я не розуміла, що робити далі, як жити.  
Через деякий час наш курс відпустили додому. Хтось плакав, хтось дзвонив батькам, а деякі взагалі прощались зі своїм життям. Я  почула  першу сирену, перший вибух… Кожну хвилину, переглядаючи  новини,  я проймалася страхом і  розуміла, що страшно не тільки мені… І з кожним днем я все більше вірила  в Бога.

Проходить декілька тижнів, місто стало  тихим,безлюдним,  бо більшість виїхали за кордон. Згадую відчуття: йдеш по вулиці, і наче місто вимерло; тільки сирена й вибухи порушують цю мертву тишу; кожну ніч ти молишся Богу за своє життя; страх ще живе в тобі і не збирається тебе покидати. 

Так проходить декілька місяців. Вже за своє життя не боїшся, тепер кожну ніч ти молишся не за себе, а за своїх близьких та родичів, за тих, кого боїшся втратити. Все частіше чуєш, що хтось помер на  війні, когось вбило.  Страшно, але не за себе, розумієш, що,  боліти буде сильніше, якщо втратиш рідну  людину. Побувавши на похованні багатьох людей, я усвідомила. що  світ став  сірим. З перших днів війни  втрачаються   яскраві кольори та стають якісь холодні. Важко з цим боротись, але віра в перемогу надихає тебе жити далі. 

Так  проходить рік війни.  Швидко плине час, і ти розумієш, що війна владно  прийшла в твоє життя. Не дуже віриться, але все ще  ти можеш дихати, вчитися, спілкуватися з друзями.  Я зрозуміла, що  життя в наш час на вагу золота, що воно   таке крихке…Часто   згадувала  усі страшні події, які відбувались протягом усього минулого року: «Сьогодні рік війни, хм, неприємні спогади», «10 жовтня, перша масова ракетна атака. Було страшно…». В якийсь момент ти розумієш, що пам’ятаєш всі дати, всі деталі. З’являється звичка зависати, дивитись в одну точку хвилин 5-7 і не рухатись. Повітряна тривога геть не лякає. А кожен день - нові жертви та руйнування. 

Проходить ще пів року-  і  твій перший похід до психіатра. На прийомі ти вперше починаєш плакати від спогадів про усе це. Ти втомився, і люди навколо тебе також. Іноді хочеться забитись в куток і нічого не чути, і не бачити.  Тобі стає  легшее,  бо прописують заспокійливі, і я сама себе заспокоюю. 

Не можу не згадати про перші відключення світла. Дивно, але в цей період було на душі спокійно. Без електроенергії більше часу проводила із сім'єю. Вдома та на вулиці  - суцільна темрява, вона трохи лякає, але вже не так,  як раніше.

В такому темпі  проходить декілька років війни. Ти звикаєш до всього. Єдине, що незвично - це  день  або ніч без тривог,  руйнувань, сирен та вибухів. Все це привело  до того, що вночі ти нічого не чуєш. Твій організм звик до війни. 

Реальність нашого життя, коли ти  спокійно гуляєш на вулиці - і раптом лунає десь  вибух, а ніхто з людей навіть не здригнувся,   не озирнувся. Всі сприймають це як буденність, як щось нормальне, і в цьому немає нічого дивного, бо це захисна реакція організму. Але ніколи не можна звикнути до загибелі дюдей… Кожен українець співчуває усім, чиї рідні  загинули  під час війни... Це страшно, але це наше життя.

Я проходжу практику в початковій школі, і під час повітряної тривоги ми спускаємось в укриття. Діти не лякаються, не  плачуть та не  панікують. Для них це вже звичка, а спостерігати за цим вже страшно. 

Єдине, що змушує  жити далі – віра в перемогу, віра в ЗСУ та віра в те, що це скоро закінчиться.