Романович Ілля, 11 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Романович Тетяна Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

У дитинстві я думав, що світові війни, наполеонівські походи, світові сутички – це все вигадки істориків і що це речі, які мене не стосуються. І навіть коли підріс, коли почув декілька розповідей прабабусі Ольги про жахіття Другої Світової, про те, що їй довелося пережити у роки війни, то однаково не вірив, що таке було. І навіть не уявляв, що таке я можу побачити власними очима.

І ось коли мені виповнилося 14 років, почалась війна, повномасштабний наступ, в якому, без всякого сумніву, беруть участь майже всі країни. І навіть якщо вони не підтримують нашого ворога економічно, не віддають своїх людей на фронт, просто стоять осторонь і тільки спостерігають за тим, що відбувається в Україні, то однаково несуть відповідальність за злочини, скоєні агресором.

Ще 23 лютого я безтурботно грався в телефоні, гуляв до вечора з друзями, сміявся та веселився. А наступний ранок вийшов сумним, страшним, панічним… Коли я прокинувся, все було, як завжди: ранкові клопоти, збирання до школи.

Ми з мамою навіть не здогадувалися, що почалась війна, війна, яка буде тривати майже 1000 днів. 1000 днів крові, жертв, втрат, хаосу.

Після того, як рідні дізнались про повномасштабне вторгнення, ми почали збиратися, готувати речі першої необхідності, документи та їжу. У магазинах миттю розкупили майже всі продукти, сірники, свічки, а по трасі вже їхали безкінечні колони наших танків. Мама дуже плакала, а я не знав, що мені робити…

По телевізору вже почався телемарафон, ніколи не забуду перші тривоги, перші реакції людей, перші новини про жертви та мікроперемоги моєї країни.

За 1000 днів війни це вже стало як рутина, те, що бачиш кожен день. І коли я вперше поїхав за кордон, то думав, що повернувся назавжди в 2022 рік, повернувся туди, де немає паніки, прильотів, повітряних тривог, які можуть стати останніми у твоєму житті.

За кордоном я не бачив колон з чорними кольорами, сумних родичів, заплаканих матерів, сестер, дружин, які вже ніколи не повернуть частину свого серця – свого сина, улюбленого брата, люблячого батька, того самого товариша з роботи, друга.

За кордоном час іде повільніше, ніж на батьківщині, люди радісніші й більше посміхаються, небо чистіше, а повітря без металевого запаху крові, крові жертв, яких забрала війна.

Коли я повернувся додому, атмосфери страху вже не було, українці згуртувались, почали допомагати нашим воїнам, як хто може. У нашому ліцеї з перших днів стали плести маскувальні сітки та костюми для захисників, готували продукти та речі першої необхідності, і все відправляли на передову. Проводилися благодійні ярмарки, збирали кошти всі разом на придбання дронів.

Різкі наступи ворога – це вже рідкість, а вибухи це вже не щось незвичайне, не змінилось лише одне – втрати, втрати, як цивільних, так і військових. Мені страшно, що стільки молодих хлопців загинули за майбутнє країни, за свою сім'ю, за суверенітет, цілісність народу.

І найгірше відчуття під час війни – це страх за тих, хто воює за твоїх рідних, за людей, з якими ти лише вчора розмовляв, а вже через місяць їх може привезти машина з білими хрестами…

І ось війні вже 1000 днів. Майже 3 роки, 3 роки по 365 днів. І за ці 1000 днів я бачу і відчуваю, як зростає моя ненависть, ненависть мого народу до загарбників і зміцнюється віра в нашу Перемогу, в майбутнє України.