"Відчуття спраги довело мене до усвідомлення, що йде війна"

Бєліков Іван, 16 років, Волноваський опорний заклад середньої освіти I – III ст.

Мабуть, у кожного він свій. І може зовсім не співпадати з офіційно встановленими датами. День, коли ти остаточно зрозумів, що так, як раніше, вже не буде.

Травневий сонячний ранок 2015 року. Довга черга похмурих і стурбованих людей з відрами, бідонами, пляшками. Штовханина біля самої машини з водою, суперечки, сварки, передача новин і одне на всіх питання: коли нарешті в оселях з’явиться вода? І так – сто тридцять вісім днів.

Саме стільки ранків і вечорів вулиці міста бряжчали живими ланцюгами навколо підземних бочок через потрощені снарядами водогін і насосну станцію.

Сухо на дворі, сухо в роті, сухо на душі. Саме в тій черзі відчуття спраги стало тим поштовхом, який довів мене до усвідомлення того, що йде війна. Ніби останній пазл, який дав змогу побачити всю картину, осягнути масштаби неминучості.

Вікна всюди і всі хрест-навхрест, нічні «Гради», гра в хованки в підвалах, військові на вулицях міста, патрулі, броньована техніка, яку раніше хіба що по телевізору бачили, гелікоптери в небі і тривожні сирени швидких… Усе, як окремі уламки, що ніяк не хотіли складатись в одне ціле.

Мабуть, такий уже закон життя – щоб людина відчула свою причетність до якогось явища, воно повинно вивести із зони комфорту, позбавити чогось важливого і необхідного. Когось війна залишила без оселі, когось – без здоров’я, рідних, друзів. Комусь зруйнувала плани, перспективи, порушила звичайний порядок речей.

Так, життя і раніше нас ставило перед вибором, вимагало миттєвих рішень, морального зважування. Але війна збільшила ці випробування в геометричній прогресії.

Доводилося наново вчитися приміряти на себе відповідальність, боротися зі страхом, переживати любов і зневагу, заздрість і зраду. І кожен із нас долав ці життєві сходинки по-своєму. Хтось подряпинами і синцями, які залишались не тільки на ліктях і колінах, а на душах і серцях. Хтось легко і невимушено, а хтось на чужому горбі.

Тому 2014–2015 роки запам’ятались нам великим переселенням. Одні виїжджали з міста, тікаючи від війни, інші прибували з окупованих територій до міста в пошуках роботи і житла. Усім потрібно було звикати до нової реальності, до нової території – зони АТО.

Яке це колюче слово, тривожне, приречене. У ньому вся суть нашого нинішнього життя.

Вона встигла перевернути все з ніг на голову, сплутати всі орієнтири, відібрати можливість зрозуміти, хто в цій війні свій, а хто чужий.

І чим довше триває збройне протистояння, тим більше схиляєшся до думки, що немає в цій війні ні правди, ні справедливості, ні мудрості. А всі обіцянки і заклики припинити бойові дії виглядають безглуздо.

Минуло більш ніж сім років з початку збройного конфлікту, а ми ще й сьогодні вчимося жити у новій реальності, у коротких проміжках миру. І їх треба цінувати, як щедрий подарунок долі.

Використовувати не для сварок і суперечок, а для створення нових книжок, фільмів, пісень, на яких будуть зростати майбутні покоління. І тоді, можливо, наші наступні покоління зможуть вирішувати конфлікти, доводити свою правоту не зброєю, а силою слова.