Біленко Анастасія, 16 років, Білозерської  загальноосвітньої школи I–III ступенів № 13

Сім років тому на Донбасі почалася війна. Дуже сильно постраждали жителі Донецької та Луганської областей. Це весна-літо 2014 року. Коли все починалось, я вчилася у третьому класі невеликого містечка Білозерське Донецької області. Щодня по дорогах нашого містечка проїжджало багато військової техніки, над будинками літали гелікоптери. Вся техніка їхала на Слов’янськ та Краматорськ, де на той час розгорталися бойові дії.

Дивлячись на це все, ніхто й подумати не міг, що почнеться страшна війна.

Був сонячний ранок, я збиралася до школи. На першому уроці вчителька почала розповідати, як потрібно поводити себе в приміщенні або на вулиці під час обстрілу. Потім нам показали місце, де можна сховатися надійніше.

Це було бомбосховище. Я подумала: «Навіщо це розповідають?»

Навколо всі були стурбовані і говорили про війну. У вечері того ж дня мама і тато розмовляли про те, що їм телефонувала тітка, яка живе недалеко від міста Слов’янська, і сказала, що чутно, як іде обстріл, а ще вона бачить світлові спалахи.

Було дуже страшно стикнутися з новою реальністю. А коли одного дня снаряд потрапив у продуктовий склад, який знаходився недалеко від нашого міста, тоді я зрозуміла, що почалося щось страшне.

Багато людей виїжджали з міста навіть в інші країни, аби там було тихо і мирно. Наша родина нікуди з міста не поїхала.

Ми дуже хвилювалися за рідних і близьких нам людей. А спочатку мобілізації,  коли дізнались, що забирають майже усіх чоловіків, я боялась за свого татка, але все обійшлось.

З того часу були труднощі з поставкою продуктів харчування у магазини, а питну воду качали два рази на тиждень, бо були обстріли.

Люди жили у постійному передчутті небезпеки.

У мирний час я зі своїми батьками їздила на відпочинок. А через те, що влітку 2014 року вже йшла війна, ми не змогли поїхати відпочивати. Тому батьки вирішили поїхати до бабусі та дідуся в село Новосамарське, подалі від міста, якщо раптом почнеться обстріл.

У бабусі і дідуся все було тихо. Я відволіклася від цього жаху, але ненадовго, літні канікули закінчилися. Ми повернулися у місто, до школи. Нам знову розповідали щодня, як поводиться під час обстрілів або інших нападів.

Гелікоптери не припиняли літати над містом і дуже часто пролітали над моєю школою. Кожен раз ми завмирали і боялись, що саме зараз прилетить снаряд або почнуть стріляти.

Звичайно, без нових учнів у класі не обійшлось. У кінці вересня до нас приїхала родина з Донецька, а дівчинка з цієї сім’ї почала вчитися з нами в одному класі. Вона розповідала, що в Донецьку дуже страшно, кожен день стріляли поруч з її будинком, тому їм довелося ховатись в бомбосховищах або сидіти у підвалах довгий час. Снаряди були всюди. Олександра боялася вийти з дому. Вона була дуже налякана.

А одного разу біля нашої школи різко стало щось гриміти.

Я виглянула у вікно і побачила, що по дорозі їхала колона танків.

Вчителька відразу почала виводити нас із класу в бомбосховище. Ми нічого не розуміли, але я бачила, як злякалася Саша. Ми почали її відволікати. Через деякий час нам вдалося її заспокоїти. А ще через декілька хвилин повідомили, що танки проїхали повз і нам нічого не загрожує.

Вчителька разом з нами повернулася в клас і намагалася продовжити урок. Після цього випадку я зрозуміла, наскільки це страшно, небезпечно і серйозно.

Донині в нашому місті можна почути і побачити, як летять гелікоптери, але танки вже не їздять.

Мені здається, навіть добре, що я побачила початок війни у дев’ять років, а не зараз, тому що на той момент я не розуміла багато речей, а половину навіть не пам’ятаю. Я рада, що зараз стало спокійніше.

Що означає мир для мене сьогодні? До 2014 року я б навіть не відповіла на це питання. Але зараз я можу сказати, що мир для мене – це перш за все мирне небо, поля засіяні пшеницею, а не снарядами, а головне – щасливі, усміхнені, радісні діти і дорослі.

Звичайно, хочеться вірити в мир в усьому світі, але поки що це погано виходить. Зараз я спокійно ходжу до школи і сподіваюсь, що мій молодший братик такого ніколи не побачить, хоча війна ще не закінчилася.  Нікому не побажаєш це побачити та пережити!

Я дуже хочу, щоб на моїй рідній Донецькій землі закінчилась війна.