"В її словах ще була надія"

Андерсен Діана

Науковий ліцей комунального закладу вищої освіти "Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія"

Дув прохолодний вітерець, розхитуючи волосся хлопців, що грали в класики. Зенка, сусідка, живуща через паркан, винесла тазик з мокрою білизною, закінчивши прання і збираючись розвісити речі. Агнесс Глечик, сидячи на лаві, оточена увагою 3-х хлопчиків і чотирьох дівчаток, дві з яких тільки лише ходили пішки під стіл, а інші не більш місяця, як навчилися тримати ложку, все ж слухали уважно те, що вона говорить.

Лише тільки жительки села, що йшли до криниці, кожен раз проходячи біля хвіртки будинку оповідачки, воротились від її слів, так сильно відображаючи тугу за таким близьким, таким рідним. Зрозуміло їх байдуже ставлення до слів Агнесс – вже змирилися з цим, тому, дивлячись вперед, йшли до криниці з байдужим поглядом змирення.

І все ж, слова Агнесс, містили нотки туги як ті, які з'являються після довгого розставання: Ось бувало раніше, прокинеться Мишка з першими півнями і давай по росі бігати, а дід Василь уже траву косить та на Мишка милується. І зморшки збираються в куточках його очей.

Агнесс, закінчивши говорити, витерла сльози з очей хустинкою розшитою і винесла з хати пироги дітям. До вечора у неї був час, щоб прибрати в хаті, подоїти корів, наносити води з колодязя. На городі у неї було роботи трохи – сусідські дітлахи вчора допомогли переполоть грядки.

Вечерю Агнесс накрила як зазвичай: нарізала хліба, нарубала сала, на стіл поставила три гуртки та три миски, наварила каші цілий горщик. На початку і в кінці вечері з'їсти шматочок хліба з сіллю – на щастя.

Тільки-тільки збиралася, за сіллю потягнулася, як чує, Настенька, дочка куми, верещить, забігаючи в хату: «Агнесс, тітка Агнесс, наші хлопці повернулися!». Тільки сказати встигла, а у тій уже сльози виступили. Схопила дівчинку за руку і побігли зустрічати героїв, тільки каша на столі остигає…

День зовсім відмінний від того, що колись їх вимушено роз'єднав і перекреслив на "до" і "після". День, який згадувати просто немає сил...