"В Маріуполі понад 100 000 загиблих. Ексгумація ніколи не завершиться" – інтерв’ю з Миколою Осиченком

Події в Маріуполі у 2022 році – одні з найтрагічніших у сторінках історії повномасштабної війни Росії проти українського народу. За інсайдерськими даними Іллічівського моргу та Новоазовської прокуратури, близько 100 000 серед цивільних загинули внаслідок безпрецедентного бомбардування міста, гуманітарної катастрофи, холоду та ненадання вчасної медичної допомоги. Попри те, що Маріуполь - й досі під контролем самопроголошеної російської влади, які всіляко намагається приховати масові смерті та контролювати всі засоби комунікацій, місцеві очевидці та працівники моргів продовжують інформувати світ.

У квітні 2022 року радник мера Маріуполя Петро Андрющенко заявив про зафіксовані 22 000 випадків загибелі серед цивільних. Однак вже на кінці серпня у мережі зʼявилась інформація за даними інсайдерського джерела президента Маріупольського телебачення Миколи Осиченка, що цифра загиблих бази Іллічівського моргу сягає 87 000, а Новоазовської прокуратури — 26 700 осіб.

Розповів #Буквам про витік інформації з моргів, подробиці поховань та ексгумації тіл, потенційні нові людські втрати у Маріуполі, спричинені відсутністю житла, тепла й електропостачання волонтер, громадський діяч, уродженець Донецька, президент Маріупольського телебачення – Микола Осиченко, який пробув з сімʼєю у пеклі оточеного міста до 15 березня.

Нині Микола займається проєктом “Голоси мирних”, який збирає історії маріупольців, документує свідчення тих, кому вдалось врятуватись з окупації, а також просуває ідеї волонтерства, веде свій блог.

— Ви на посаді президента Маріупольського телебачення завжди були “за кадром”. Розкажіть, будь ласка, як сталось, що Ваші відео та інтерв’ю стали відомими й жаданими українській й не тільки спільноті?

— Багато людей напередодні війни запитували, що відбувається в Маріуполі, тому 23 лютого я записав своє перше відео, в якому розповідав, як спокійно й без паніки живе місто. А потім у нас розпочалась війна, я продовжував інформувати, тож всі дні перебування у місті опублікував нові ролики із подіями в Маріуполі. Коли розпочалось справжне пекло, й не стало електроенергії, води та газу, нас відрізали від всіх комунікацій, я ловив зв’язок на 10-му поверсі будинку, бо знав, що люди чекають на мої відео з інформацією. Коли вночі 15 березня я прибув в Запоріжжя, мене зустрічали представники місцевої, обласної влади, військові. Як виявилось, вони всі дивились мої відео про розвиток подій  у Маріуполі.

— Які думки були у Вас з приводу потенційного вторгнення, у Вас, як у мешканця міста, поруч з яким 8 років періодично велись бої?

— Ви правильно зазначаєте, Маріуполь і справді 8 років знаходився на умовному “лезі”. Я бачив шоу, яке починалося у 2014 році на Донбасі, яке робилось для російського споживача. Й навіть тоді, у Донецьку, люди не розуміли того жаху, який триває всі ці роки.

Проросійські мітинги на площі Леніна, привезена у місто масовка — все це було смішно для нас лише до моменту, поки Донбас не опинився під контролем озброєних кадирівців й осетинів вже у квітні 2014.

А що стосується Маріуполя — мешканці за 8 років настільки вже звикли до залпів й стрілянини на околицях, що за потенційну загрозу це не сприймали. Це стало частиною нашого життя. Я особисто не вірив до останнього, що президент Росії здатен на такий крок. Хоча маріупольські захисники щодня готувались до російського вторгнення. Чекали приходу ворога зі сходу, проте ніхто й подумати не міг, що армія РФ атакуватиме з південно-західного боку.

— На телеканалі “Дніпро ТВ“ ви зазначили: “Найстрашнішою на початку війни була ситуація в Маріуполі. Люди не мали змоги виїхати звідти. Вони стали заручниками“. Отже, чому мешканцям не вдалось виїхали? Адже місто окупували не миттєво, й досить тривалий час дорога у бік української території була під контролем українських військових.

— З 24 до 26 лютого багато кому вдалось виїхати. Більше такої змоги не було, адже з південного заходу на місто наступали. Дорога була під нашим контролем лише частково — блокпост на виїзді з Маріуполя у бік Бердянська й декілька наближених сіл, таких, як Ялта, Мелекіне. А далі розпочалися танкові бої й над підконтрольними територіями літала російська авіація. Серед мешканців поширювались чутки, що у якийсь конкретний час буде змога евакуюватись. Це робила саме та не компетентна влада, яка покинула місто.

Люди ломились на виїзд, й саме у той момент над українським блокпостом кружляли безпілотники ворога.

Так, тоді наші військові буквально матом розвертали людей знову у Маріуполь, не дозволяли створювати скупчення автівок — російська авіація накривала блокпост всіма видами зброї. Виїжджати з міста цивільним стало критично небезпечно. Мої знайомі дівчата намагались евакуюватись з оточеного міста, але їх авто зламалось, тож наші хлопці-захисники віддали їм свою машину.

— За вашими даними з Іллічівського моргу, станом на серпень 2022 було задокументовано 87 тисяч загиблих у Маріуполі. Чи могли б Ви пояснити, це число – лише тих людей, смерть яких була підтверджена медпрацівниками?

— На початку бойових дій, коли ще на повну мали змогу працювати медики й поліція, які не покинули місто, фіксували смерті лише медпрацівники та поліція. Їм, до речі, величезна хвала та честь! З початку березня смерті серед цивільних документували й комунальники, що розвозили містом воду, гуманітарну допомогу та записували дорогою кількість загиблих. Працівники комунальних служб збирали тіла просто на вулицях після обстрілів та бомбардувань, складали їх на вантажні машини та вивозили. У міському саду копали траншеї, куди скидали мертвих мирних маріупольців, щоб бодай якось їх поховати. По цьому вівся облік — там 10 тіл знайшли, там 20 закопали. 87 тисяч — це дані лише Іллічівського, одного моргу. Саме у нього окупанти привозили всі тіла людей, де загиблих підраховували, виписували імʼя, прізвище та вік. Це лише опізнані тіла. А у Новоазовську (від ред. — місто районного значення в Донецькій області, розташоване на сході від Маріуполя. З 2014 року окуповане російсько-терористичними військами) є прокуратура, де є база невпізнаних тіл. Таких випадків було станом на серпень 26 тисяч 750 осіб.

— Власне, про базу невпізнаних тіл. Чи поховані ці люди, та як відбувався пошук рідних?

— Так, там облік ведеться приблизно так — зазначається стать, приблизний вік і, якщо є, тілесні особливості загиблого. Якщо у загиблих не було з собою документів, їх смерть фіксували за зовнішніми ознаками — жінка, віком близько 30 років, знайдена у центральному районі. Але що, наприклад, можна впізнати, якщо людину дістали із згорілої квартири?

— Як повідомляв один із локальних телеграм-каналів, офіційно поховано та ексгумовано 88 000 тіл. Проте цифра ця – не остаточна, бо перепоховання виявлених останків тіл з-під завалів триває й досі. Десятки тисяч зниклих безвісти, справи яких не розглядає окупаційна влада, адже єдиної бази  зниклих мирних у них немає. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Така картина й вимальовується у місті, але офіційного там нічого немає. “Поховані“ — це й про братські могили. 

— Відомо, що окупанти всіляко намагаються приховати число загиблих, тож як база моргів, прокуратури та інших органів стала відомою українському суспільству?

— Моя робота тісно пов’язана з суспільством, спілкуванням та прямими контактами з людьми. У Маріуполі у мене достатньо зв’язків, знайомих, друзів та інформаторів. Інформацію мені надало джерело з Іллічівського моргу. Що найстрашніше для мене, й за що я відчуваю провину — ця людина повністю припинила виходити на зв’язок через пару днів, як я опублікував дані про 87 000 загиблих. Можливо, вона порвала зв’язки зі мною задля своєї безпеки, а, можливо, її якось вичислили. За дані з Новоазовської прокуратури я пропонував навіть гроші, один з її працівників назвав мені лише число загиблих. Комп’ютер, де знаходиться ця база, не підключений навіть до мережі, щоб не відбувся витік інформації. Вона локальна й доступ до неї отримати майже нереально.

— Де, власне, ховають сотні тисяч маріупольців?

— На найбільшому кладовищі в Європі — Старокримському. Також масові поховання є й у селі Виноградне, у передмісті. У деяких могилах ховають декілька осіб, якщо тіла не впізнають або близькі не мають змоги перепоховати тіла маріупольців. Системного поховання у місті немає, окупантів це не цікавить.

— Звіт британського Центру інформаційної стійкості (CIR) повідомляє, що з 12 травня по 29 червня на Старокримському кладовищі з’явилося близько 1 400 нових могил. Тож ексгумація тіл під завалами будівель та у могилах серед дворів у місті й досі триває?

— Вона не закінчиться ніколи. У кожному згорілому й знищеному будинку і під ним ховались люди, які загинули там.

Найжахливіше, зі слів мешканців, були випадки смерті не миттєвої, під завалами будинків чулися стогони людей, які були там просто заблоковані, й врешті-решт вмирали… Повільно, лежали ще живими 3 чи 5 днів, й ніхто не міг їм допомогти. Нині окупанти зносять зруйновані будинки разом із залишками тіл, які вивозили на сміттєзвалища. Є надійне джерело, яке повідомляє, що наших полонених азовців та морпіхів возили, ще до теракту в Оленівці, у Маріуполь діставати тіла під завалами. Одежу, в яких були наші хлопці, враховуючи величезну кількість трупної отрути, вони мали здавати до цеху прожарювання. Такі камери є й у тюрмах, де при високих температурах видаляються з речей кліщі, блохи. Ось так само окупанти намагались знищити й трупну отруту з одягу. Працівники цеху розповідали про людське мимовільне нетримання сечі й нудоту, що переслідували українських військовополонених через контакт із тілами, котрі окупанти змушували діставати з-під завалів. Навіщо вони це зробили — для мене загадка.

— Чи можемо ми припустити нині бодай приблизну остаточну цифру кількості загиблих серед мирних?

— Ні, не можемо, навіть якщо деокупуємо місто через кілька місяців. Від багатьох тіл не залишилось вже нічого. Ми підрахуємо кількість загиблих лише, якщо отримаємо всі заяви від близьких про зниклих безвісти. Треба теж розуміти, що були й випадки, що сімʼї вимирали повністю. Але жертв явно понад 100 000, адже російські військові повністю накривали місто вогнем.

— Як би Ви могли оцінити складність опалювального сезону у Маріуполі та чи є загроза холодних смертей мешканців?

— Всі комунікації теплопостачання, скажу прямо, були з радянських часів. Через воєнні дії всю цю систему було знищено, тим паче, що ще на початку вторгнення російські військові навмисно били по котельнях. Сьогодні окупанти намагаються щось побудувати чи відремонтувати те, що розбили. Знаю, що окупанти надали деяким сімʼям кімнати у гуртожитках, але місць проживання – критично мало. Але, як заявила самопроголошена влада, насамперед житло отримуватимуть медики, працівники критичної інфраструктури та правоохоронці, тобто вони забезпечать тих, хто їм потрібен для лікування своїх солдатів, побудови нових будівель та, власне, ті, хто б контролював бунт мешканців. Вижити у Маріуполі людям у холодні сезони буде надто складно. Єдине, чим ми зараз у змозі допомогти маріупольцям — це бодай якось забезпечити їх теплими речами, ковдрами. Але ризик смерті від морозів й холодів – величезний, це факт.