Моя родина – це чоловік, донька і маленька онучка. Донька серйозно хвора, зараз вона лежить у лікарні. 12 березня у нас загинув зять.

До війни ми жили в Маріуполі. 24 лютого о п’ятій ранку почули вибухи, потім приїхала дочка із зятем і внучкою. Вони хотіли, щоб ми виїхали з міста. Зять наполягав, а чоловік не погодився - думав, що це ненадовго. І ми залишились. А потім, коли 12 березня зять загинув, був такий стан, що неможливо було там залишатися. Літаки літали, були безперервні вибухи, дитина плакала, боялась.

Ми місяць жили без води, без світла, без газу. Добре, що нас сусіди підселили до себе, а в них була пічка. Запаси у нас певні були. Поки зять був живий, приносив під обстрілами молоко. О шостій вечора вкладали онучку спати. Так і рятувалися.

22 березня під обстрілами ми ледве-ледве виїхали з Маріуполя. Весь центр був повністю зруйнований, ми були вражені. Думали, що ми не доїдемо, тому що нашу машину обстрілювали. Це був жах.

Ми доїхали до Мелекіного, звідти – до Бердянська, а потім до Запоріжжя. Врешті - приїхали в Дніпро. Проїхали 26 блокпостів. Нас перевіряли, але у зв'язку з тим, що ми вже літні люди і з нами була дитина, нас пропустили. З Маріуполя ми привезли собаку. Живе з нами.

Ми залишились без квартир. Наша квартира вигоріла, і на Східному у дочки помешкання теж не вціліло. Тож тепер ми не знаємо, що буде далі.

Найбільше, звичайно, шокувала загибель зятя. Наш сусід попросив його привезти внучку. Дорогою їхня машина підірвалась, зятя привезли розірваного на частини. У морзі нам видали довідку, а тут, у Дніпрі, ми вже оформили свідоцтво про смерть. У дочки на фоні стресу загострилась її хвороба. Лікування дуже дороге.

Нерви розхитались. На старості років залишилися без нічого. А найголовніше – без зятя. Він для нас був опорою.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилась. Віримо, що наші українські хлопці звільнять Маріуполь, і ми туди повернемось. Хочемо додому.