Зарайська Аліна, 9 клас
Мирнодолинський ліцей Сєвєродонецького району Луганської області
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Губар Марина Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять третього лютого і на думку не спадало, що це останній день в моєму рідному ліцеї. Хіба можна було уявити, що останній раз я сиділа за своєю улюбленою партою, спілкувалася і бачила однокласників та вчителів, щось «витворили» на перерві, робили прикольні селфі, отримала попередження від прибиральниці через забрудення води крейдою та встигли покататися на кріслі в коридорі. Все це тільки тепер згадуєш і щемить в серці та ниє душа.

Ранком несподіваний тривожний дзвінок розбудив нашу родину: «Війна!»

Розпач, смуток, страх, біль …Що робити? Це питання можна було прочитати в очах мами і тата. Невдовзі страшні і гучні вибухи пролунали по селу. Серце не знало,  де дітися, калатало так, наче ось-ось вистрибне з грудної клітини, у скронях до болю пульсувала кров. Попадали на підлогу, тулячись один до одного. Невдовзі почали збирати документи,  необхідні речі, теплий одяг , взуття, ковдри, аптечку, воду  до підвалу.  Інформаційні джерела перемикаються одне за одним, слухаються, читаються, розривається телефон. Просто не вміщується в голові нормальної людини. Отакою страшною лінією розділилось все наше житття на «до» і «після». Це вже вдруге, з новою силою і страхом увірвалась війна в моє життя. Тільки почали загоюватись  душевні рани і спогади  після обстрілів 2014 року. Дитинства немає, відібрало вторгнення. Знову  тобою оволодіває паніка, страх, стрес. Хіба я про таке мріяла у свої 14 років? Хочеться живого спілкування, звичайних веселощів, захоплень, а не цієї «дистанційки».

І я чомусь одразу подорослішала, навчилася виживати в складних умовах, допомагати молодшому брату відволікатися від гучних розривів снарядів, які несуть смерть нашому народові. Зовсім не такий початок мого життєвого шляху я уявляла.

Через деякий час нашій родині пощастило виїхати, нас вивезли українські військові  в більш-менш безпечне місце. А далі  евакуаційним потягом дібралися до Хмельниччини, де проживали якийсь час. Лячно згадувати той момент, коли приїхали без нічого в чуже село. Немає ні ложки, ні тарілки, ні ліжка, ні ковдри, необхідного одягу. НІЧОГО! Позбавлені всього! Звикаю жити у воєнний час, пристосовуватися. Але це тебе загартовує, робить сильною, мудрою. Живу надією і вірою! Дякую людям, які допомогли вижити. Чужим людям, які прониклись нашим горем, воно спільне для всіх українців. Волонтерам, які під обстрілами, не шкодуючи життя, надають допомогу потерпілим. Мені довелося теж трохи зайнятися волонтерською справою. Це відволікає від важких думок.  Разом з бабусею ходимо до сільради плести маскувальні сітки. Здається , це така проста і водночас важлива справа  заставляє тебе замислитись, що це врятує життя нашим захисникам,  надихає і наближає на крок до перемоги.

Допомагала чистити овочі для салатів, випічки. Знаю, що це для тих хлопців, які захищають мою рідну землю, перебувають голодні в окопах під ворожими снарядами в моєму рідному краї. 

Так сталося, що на даний час живемо в м. Обухів, в квартирі. Буває, що уроки слухаю на підлозі в коридорі, бо часті повітряні тривоги. Маю небагато знайомих, спілкуюся з однокласниками в чаті. Потроху обживаємося на цьому місці. Така ситуація вчить мене йти складним шляхом, загартовуючи з кожним днем, вірячи в те, що війна закінчиться і настане мир.