Анна Здольник, 9 клас
Ірпінський гуманітарний ліцей «Лінгвіст» імені Заріфи Алієвої
Вчитель, що надихнув нв написання есе: Галаган Олена Дмитрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Це мав бути звичайний четвер — сповнений шкільних пригод і негараздів, морозної зимової погоди на вулиці, від якої приємно пощипувало щоки та ніс, і передчуття квітучої весни, що вирувало в серці очікуванням допитливого, теплого сонячного проміння. Хотілося, як зазвичай, прокинутися від лагідного голосу батьків та перших проблисків рожевого світанку за вікном, які в останні дні лютого завжди здавалися особливо гарними, однак очікуваного не відбулося. Сонне царство доволі швидко розсіялося у підсвідомості, коли слух уловив швидкі мамині кроки, що лунали по квартирі, й перші репліки новин, які невтішно вдарили усвідомленням — війна.

Надворі було напрочуд тихо, хоч у повітрі й відчувалася напруга — тепер не співали ранішні пташки на гілках усе ще оголених дерев, не було чути і малих школярів, зате добре відчувалося, як завивав могутній, тужний вітер, нагадуючи своєю присутністю про тривожну звістку. У звичайні дні шоста ранку різнилася лінивим настроєм серед перехожих, сонними позіханнями малят, яких батьки вели до дитячого садку, аби вчасно встигнути на роботу, та шумом містечка, що поступово починало прокидатися, пропускаючи своїми вулицями незліченні кількості машин і життів, але тоді було по-іншому… 

Вікна сусідніх будинків тьмяно виблискували слабким світлом зсередини квартир, що вирізняло серед темряви світанку сновигаючі силуети мешканців — спати більше не хотілося нікому, особливо, коли поодаль уже вчувалися приглушені звуки вибухів.

Спогади ще довго були зайняті тим, як болісно тягнулися перші години після пробудження — речі складали похапцем, забираючи з собою лише найнеобхідніші з них; а навколо все більше зростала в'язка напруга, що мала неприємну властивість — залишатися в помешканнях надовго, аж до нестерпного болю в серці, коли невідомість і невпевненість у власному майбутньому починають справді лякати.

Рідні стіни вже скоро залишилися позаду, височіючи десь там, між поверхами високого будинку, а от у душі з кожною хвилиною зростало усвідомлення, що мій дім — більше не місце, яке захистить мене від усіх небезпек і негараздів, як гадалося ще з дитинства. Тепер він був лишень хиткою хатинкою, нічим не захищеною від можливого руйнування в першу чергу моїх спогадів, а вже потім — слабких вікон, стель і безсилих у протистоянні матеріальних речей.

Надворі було холодно. Гірше, ніж у найсильніші завірюхи січня, однак не було ні снігу, ні дощу, ні вітру — холодно було тепер у серці…

Далі події пам'яталися коротко і не дуже чітко: мовчазні споглядання сірого неба, у якому часом з'являлися військові літаки, великі затори на дорогах, що не затихали від різноманіття голосних звуків, і швидко прийняте дорослими рішення не лишатися в місті надалі, аби не потрапити в центр жахіття, яке пізніше довелося пережити любому серцю Ірпеню.

То була ніч — неспокійна, глибока й безнадійна, коли тьмяний слід автомобіля хутко наздоганяла темрява, а за нею почергово лунали звуки вибухів — то голосніших, то тихіших, однак, здавалося, підсвідомість уже нічого не чула.

У думках лунало єдине питання, котре мучило мозок ще дуже-дуже довго: "Чому?"

Скільки б я не намагалася знайти на нього відповідь — усе було марно, і мені досі не вдається відшукати істину. Не розумію, чому це все сталося саме з нами, чому місце, де я народилася і старанно будувала спогади з самого дитинства, стало жертвою війни, чому нам, українцям, доводиться так страждати вже не перше століття, наповнюючи нашу історію нескінченними війнами та утисками, а головне, чому нас так завзято хочуть знищити?

Мабуть, відповісти на всі запитання забракне сили й зараз, але я впевнена в одному: наш народ — це свобода, це воля, котру не відібрати в нас навіть ціною власних життів.

Це таланти і розум, що передаються у спадок цілими поколіннями, і в першу чергу — це незламність і хоробрість, завдяки яким у сьогоденні ми вільно розмовляємо солов'їною й маємо широкі простори розмаїтої культури.

Роки війни відійдуть у минуле швидко та монотонно, однак саме день 24 лютого запам'ятається так, як могли б і тисяча інших, якби війна не огорнула українські землі журбою й муками, та, завдячуючи всім живим і полеглим, котрі боролися і борються за нашу Батьківщину, ми досі можемо жити в рідному краї, тому, вшановуючи пам'ять усіх, хто поклав своє життя за безпеку нашого майбутнього, — Слава Україні!