Альбіна Молошникова, 10 клас
Новоборисівський опорний ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Зверєва Надія Федорівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не замислювалась, що таке війна? Можливо, це якась історична подія, чи слово, яке не стосується мене. Але після 24 лютого, життя поділилось на до та після, і слово війна набуло набагато більше значень: сьогодні війна - це сльози дітей, які втратили своїх батьків, страшний біль матерів, які на власні очі бачили, як їхні діти помирають під завалами. Це військові, які йдуть на смерть заради своєї Батьківщини. Наречені, котрі залишились без своїх коханих…Зруйновані міста й села, які тепер можна вважати кладовищами.

Коли почалася війна, я була звичайною школяркою, мріяла про майбутнє та будувала плани. Проте з перших днів зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Перші новини про воєнні дії шокували. Я відчувала безпорадність і страх.

Напередодні повномасштабного вторгнення, я готувалась до математичного конкурсу у школі. Згадуючи хвилювання та тремтіння, радість та очікування на репетиціях, ніколи не хочеться знову знаходити в пам'яті той злощасний день... Війна підкралась зненацька. Вибухи, сховище, новини, смерті , й тато, який йде на війну. 

Мій батько пішов добровольцем наступного дня, після вторгнення окупантами. Відчуття, що охоплювали нашу родину, не передати словами. Чекати дзвінка кожну хвилину, радіти онлайн- зустрічі з батьком, надсилати фото, і питати «Як ти?» Спочатку, тато був на навчаннях, тому ми з мамою не так хвилювалися. Але коли його відправляли в гарячі точки, сум та тривога давали про себе знати. Він був на Донецькому напрямку. Місто Авдіївка часто звучало з новин, але ми знали про нього від тата. Запеклі бої, нестача харчових запасів, втома, біль, сум за родиною - все це переслідувало його. Нові знайомі, які згодом стали родиною- побратими. Розповіді батька про війну не залишали сили стримувати сльози.

Мамині страждання, безсонні ночі, хвилювання і лише одна думка, щоб тато повернувся живим! Окупанти продовжували наносити удари по інфраструктурі,  повітряні тривоги  не давали спокою, а батька так і не було вдома. 

Я продувжувала навчатись, спілкуватись з друзями, жити. Незважаючи ні на що, у нашій школі проходили благодійні ярмарки та концерти. Донати на ЗСУ стали невідє'мною частиною нашого життя. У рідному селі відкрили Алею Слави загиблим воїнам, часто ми відвідуємо її та вшановуємо пам'ять героїв. Малювати листівки, писати побажання військовим, складати теплі пакунки та консерви - те, що ми могли зробити на той час. На початку війни ми з друзями створили інструментальний гурт, де я виконую роль солістки та іноді граю на гітарі. Гурт має назву "Незламні".

Ми виступали на благодійних концертах , збирали кошти на допомогу ЗСУ. Війна продовжується, а ми не здаємось! В нашому віці така праця, як волонтерство, донати, благодійні заходи є великою допомогою нашим воїнам!

Так минув перший рік війни... Навесні тато повернувся додому. Нашому щастю й радості не було меж. Батько привіз із собою нагороду  "Незламним героям російсько-української війни за Авдіївку". Я пишаюся ним, він герой. З розповідей тата, війна це зовсім не дитячі казки чи фільми. Прийшовши до тями від стількох психічно-фізичних навантажень  війни, батько почав працювати викладачем предмету Захист України у школі. Це справді його справа, яка дається йому легко і з величезним задоволенням. 

Сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів, я розумію, що цей шлях не був легким. Безліч випробувань, безсонні ночі, страх - це те, що я пережила, але це зробило мене сильнішою, волелюбнішою, і тою, ким я зараз є.

Я вірю, що перемога буде за нами, головне не покладати рук і вірити в себе, свої можливості.

Мій шлях - це шлях любові до своєї країни, надії та віри в краще майбутнє. Якщо ми не будемо захищати нашу Батьківщину, то хто це зробить? Ми українці, за нами віра, правда та перемога!