Рибченко Яна, Відокремлений структурний підрозділ “Кропивницький інженерний фаховий коледж Центральноукраїнського національного технічного університету”, група БЕ-24

Вчитель, що надихнув на написання есе — Малага Тетяна Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Це вже майже три роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії на території України. Численні жертви та втрати близьких, обстріли та окупація міст, мільйони переселенців. Життя кожного українця поділилося на до і після, з питанням, а чи прокинемося ми завтра?

Перший день війни — це було щось дуже жахливе та болісне для усієї країни, особливо для перших прифронтових міст, які почали бомбити о четвертій годині ранку. Прокинувшись зранку, як зазвичай, я збиралася до школи. Дізнавшись з батьками по новинах, що почалась війна, нас охопив страх. Незабаром у небі було чутно гул військових літаків. Великі черги в магазинах та дефіцит деяких продуктів наганяли ще більше страху — як жити далі?

Цього ж вечора ми прийняли рішення поїхати на деякий час до бабусі, але і там звуки сирен не покидали нас.

З кожним днем новини ставали ще гіршими, іноді хотілося прокинутись і зрозуміти, що це все був сон. Усі школи в Україні перейшли на дистанційне навчання, але звуки сирен та обстріли міст не давали навчатися, росіяни відбирали останнє у дітей. Ворог атакував та заходив все далі і далі, знущаючись над українським народом, людей, які намагалися покинути свої домівки, розстрілювали без жалю в очах. Багато дітей залишились без батьків. Багато дітей було викрадено і вивезено з України до Росії.

На початку війни, мій дядько, восьмого березня 2022 року пішов захищати рідну Україну. Він воював у Луганській області, в 57-й бригаді, 34-му батальйоні в складі з 200 чоловік.

Виконуючи військове завдання в селі Новотошківка, загинуло дуже багато військових. Залишилось вісім чоловік та мій дядько. Ми кожного дня молилися за нього, а дні, коли він зовсім не виходив на зв’язок, були для нас дуже тривожні.

Обстріли не зупинялися. Одного літнього дня я знаходилась вдома, і через декілька хвилин стався дуже гучний вибух, а потім ще один. Росіяни в нашому місті Кропивницький влучили в льотну академію та біля громадянського аеропорту — були поранені цивільні люди. Також часто обстрілюють воєнний аеродром “Канатове”.

Взимку ситуація погіршилась, почали відключати світло, були блекаути, не ставало води. Усюди гуділи генератори, світла могло не бути аж по п’ять годин. Було дуже моторошно, адже міста були практично без нічого. З приходом весни ситуація трішки налагодилась — світло давали на більше годин.

6 червня 2023 року росіяни здійснили підрив на Каховській ГЕС вночі, із-за чого постраждало дуже багато людей. Каховське водосховище спустошилось дуже швидко. Домівки практично плавали у воді, людей та тварин евакуйовували з затоплених місць на човнах. Також затопило зоопарк — на жаль, деякі тварини загинули.

На даний момент я вважаю, що нашій країні не вистачає військових та зброї. Треба допомагати та поважати наших військових, адже і їм зараз нелегко. Дуже багато поранених та полонених, в яких не найкращі умови та самопочуття — вони також хочуть додому та жити у мирі.

Військові — це наша безпека та спокійний сон, який деякі не цінують, розмовляючи досі російською мовою та слухаючи їхні пісні, тим самим компенсуючи ракети ворогу.

Війна закінчиться не скоро, але якщо ми будемо більше робити для нашої країни — переможемо. І всі військові повернуться додому до рідних домівок, на які чекають їхні сім’ї. Тому давайте будемо шанувати вічну пам’ять загиблим, заради яких ми зараз живі.