Бандус Уляна, 9 клас, ліцей "GoITeens School Team"
Вчитель, що надихнув на написання есе — Музиченко Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Коли почалась війна, мені було одинадцять років. Пам’ятаю, як усе починалося. Коли я почула перші вибухи, мені було, дійсно, страшно за своє життя та життя моїх рідних, адже я не розуміла, що відбувається. Ми почали збирати речі, щоб виїжджати кудись подалі, та згодом зрозуміли, що це не має сенсу. До нас приїхала всі наші родичі, а через декілька днів і друзі.

Ми перебували під Києвом приблизно тиждень, а потім вирішили, що треба все-таки кудись їхати. У нас було дві спроби виїхати.

Усі мої родичі підтримали думку про виїзд кудись на захід, ми зібрали кожен по рюкзаку, взяли всіх котів і поїхали. Не встигли ми навіть 15 хвилин проїхати, як нам зустрілися по дорозі військові, які заборонили виїжджати на трасу, бо там їздили російські танки. Ми повернулися додому.

Удруге ми поїхали без тата та моєї старшої сестри. На цей раз вдалося виїхати. Ми їхали дні три-чотири, в цей період були день народження мій та моїх двоюрідних брата та сестри.

Ми жили трьома сім’ями в одному домі. В Ужгороді ми перебували три місяці, і я дуже хотіла додому, і при першій можливості ми повернулися назад. Наші друзі досі живуть там, але переїхали в іншу квартиру.

У цьому тексті я описала найскладніший для мене період війни, хоч важко було і надалі, особливо в ті дні, коли ворог обстрілював наші міста особливо активно, коли гинули діти, коли ворог окупував нові міста, коли поруч із моїм будинком пролітали ракети. Але я вдома зі своєю родиною, і для мене це найважливіше.

Моя історія не настільки сумна, як у людей, наприклад, з Маріуполя, але, на мою думку, історія кожного українця не є веселою. Я вірю, що ми зможемо відновити нашу країну, побудувати нове, мирне життя та зберегти пам’ять про тих, хто віддав усе за нашу свободу.