Нікіта Міщенко, 10-а клас, Ужгородський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Світлана Іванівна Цар

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

П’ята година ранку. Я сплю, коли раптом мене будить знайомий голос.

— Сину, прокидайся.

— Чому, тату? Вже час до школи?

— Цього разу ні. Почалася війна.

Почуття, які я відчув у той момент, неможливо повністю описати. У мені боролися тисячі емоцій: страх, відчай, жах, бажання втекти з цього жорстокого світу — і серед них одна думка: «Як добре, що я пропускаю перший урок з хімії».

До того самого моменту у моєму житті було безліч подій: моя перша перемога на Чемпіонаті світу з танців в Італії, подорож нашої родини до німецького замку Нойшванштайн, відвідування Леголенду в Гюнцбурзі, будівництво нашого родинного комплексу, у якому я залишив частинку свого серця.

Та хвилина, коли тато розбудив мене того ранку, стала надзвичайно важливою, адже вона перевернула життя моєї родини та моє власне з ніг на голову. Але не лише це. Вона також показала нам, як важливо мати велику родину, адже коли трапляється таке лихо, як війна, саме тоді люди показують, чи справді вони піклуються один про одного — і тоді вони здатні пережити будь-який жах.

До війни я жив спокійним життям східноукраїнського підлітка. Жодних обов’язків, лише легке життя з яскравим майбутнім: компанія друзів, яких я знав усе життя, всі свята у великому родинному колі, щоденні улюблені заняття — танці та тхеквондо, школа, яку я любив і відвідував із задоволенням. Крім того, моя родина мала безліч зв’язків, що забезпечувало нам фінансову свободу в усіх сферах. Через це моя майбутня професія змінювалась у голові щодня, адже мрії не мали меж, і останньою з них було бажання стати юристом. Щастю, здавалося, не було меж — до того ранку, коли тато розбудив мене о 5-й годині. Життя розділилося на «до» і «після».

Відтоді наша велика родина почала цінувати прості речі — безперебійне електропостачання та інтернет-зв’язок, звичайні дивани, на яких можна просто полежати й відпочити, тихі дні без вибухів, що падають із темного неба, й той постійний розпач, у якому ми жили щосекунди.

Бо після того ранку ми всі почали жити разом, сидячи лицем до лиця в підвалі, рахуючи кожну секунду й не знаючи, що принесе наступна мить.

Більше не було розкладу, не лунали дзвоники зі школи, не було тренувань і свят. Звуки сміху замінили шепіт і молитви.

Світло було приглушеним, щоб нас не помітили ззовні. Наш світ зменшився до кількох квадратних метрів холодного бетону і присутності одне одного.

Але що я дійсно усвідомив — навіть коли світ руйнується, людський дух, наповнений любов’ю, залишається непереможним. Я почав по-справжньому бачити, ким є мої батьки. Наприклад, мій тато, який раніше говорив тільки про бізнес по телефону, тепер шепотів добрі слова, щоб нас заспокоїти. Моя мама, завжди елегантна і серйозна, тремтіла від страху за майбутнє. Я зрозумів, що в найважчі часи з людей спадають маски, і вони показують своє справжнє обличчя. Ті, кого ми знали все життя, не думаючи про почуття чи людяність, грабували заради власної вигоди. Але водночас на нашому шляху до виживання траплялись люди, яких ми бачили вперше, і саме вони подали руку допомоги. Йдеться про грузинів, які зазнали величезних втрат від того самого агресора у 2008 році, коли росія вторглася до Грузії, втягнувшись у грузино-осетинський конфлікт. Вони пам’ятали кожну деталь своїх страждань і позбавлень, пройшли крізь розкол нації та її відродження. Тож у ту мить,

коли вони побачили нас — людей, які втратили все, не маючи жодного уявлення про завтрашній день — вони надали нам сильну фінансову допомогу, притулок і моральну підтримку.

Я не можу уявити, що б з нами сталося без них.

Ми досі дуже страждаємо, бо війна ще не закінчилася. Міста зруйновані, людей вбивають, але я чітко розумію: незалежно від того, що відбувається, люди повинні підтримувати одне одного, співчувати — і тільки тоді ми зможемо пережити труднощі. Неважливо, до якої нації чи культури ми належимо — всі ми прагнемо миру й щастя, бачити усмішки на обличчях людей і жити в затишному домі. Але це не завжди можливо. І іноді це стає недосяжною мрією.

Тож усе, що ми можемо зробити, — це залишатися людьми. А це означає дуже багато.