Роман Фостик, 9 клас, опорний ліцей с. Зимне

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дружук Світлана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

“Скільки? Хіба 2-х кілограмів не вистачить?” Це почалося якраз 30 чи 31-го грудня 2023-го – моя дума:

“Гм, чому в місті роблять окопні свічки, а в нас у школі – ні?” У цей день, незважаючи на наближення Нового року, я палко відчував, що хочу діяти.

Розтривожив учителів у вихідний, підняв друга на вуха – і ми придбали близько 10-ти кілограмів парафіну (це саме другові слова були на початку).

“Можна,” – відповіла вчителька на моє прохання відлучитися з уроку, щоб забрати із пошти “баночки”, які дехто вишукував на OLX протягом кількох тижнів. Дехто притарабанив картон і зі своїми друзями старанно, але із поспіхом, нарізав його на смужки під час 10-ти хвилинної перерви між уроками.

“Ми на уроці із дітьми робили заготовки – прийди, подивися,” – сказав учитель трудового. Звіддаля побачивши гору різнорозмірних бляшанок, я на мить зрадів:

“Круто, діти усвідомили, що на уроках, замість того, щоб просто чекати, коли на годинник процокає 45 хвилин, вони вирішують допомогти тим, завдяки кому цей годинник може показувати час,”

– прозріння не відбулося: лише кожна 2-га баночка була скручена правильно. Свою часткову провину в тому, що не до кінця пояснив, як правильно потрібно їх робити, усвідомив під час повітряної тривоги, перебуваючи у підвалі, де учні початкових класів проводили репетицію, коли сидів серед веселих нерозуміючих дітей та намагався розібратися в цьому картонному хаосі.

“Принесіть сокиру чи ножівку,” – скомандував техпрацівникам після безуспішного намагання розрізати 10-ти кілограмову брилу за допомогою кухонного ножа. “58, 59, 60, 61 – більше, ніж минулого разу!” – весело промовив учитель, який прийшов у свій заслужений вихідний, щоб допомогти мені єдиному: друг не зміг прийти. Коли ми вже несли запаковані в коробки свічки до хлопців у авто, я відчув дивне поєднання невеликої гордості та збентеженості: 2 дитини, скинувшись, змогли зробити кілька ящиків тепла, а що змогли б десятеро, двадцятеро?

“Тепер я люблю церкву,” – сказав, коли побачив п’ять по вінця повних тридцятикілограмових мішків зі згарками від свічок. Я був здивований, що їх нам передали із церкви якраз тоді, коли десятки скручених баночок із-під котячого корму (ці баночки підходять найкраще, за словами військового, брата мого друга, якого я у певні періоди задовбав питанням, якого розміру баночки оптимальні) чекали своєї зоряної миті.

“Казали, як треба – є ще!” – із відчуттям гордості та перемоги над собою мовили два сором’язливі хлопці, яких я протягом кількох хвилин умовляв сходити до місцевого магазину, запитати, чи в них є зайвий картон: допомогти хотіли.

Весь мій досвід, волонтерство навколо тебе, яке давить невидимою стіною, реклама в ютубі, приклади зміни інших заради цього,

готовність ритейлерів знизити ціну на парафін на 20%, чергове оголошення в групі школи про те, що потрібно взяти квіти, та навіть подарунок церкви! – сигнали для твого розуму, які нагадують, що “закидати на збір 5 грн щодня”- це добре, але це робить нашу перемогу просто неминучою, а не наближає її.

Надіюся, що моя лінь незабаром здасть позиції і відкриє нові горизонти для допомоги.