Вікторія Желяскова, 9 клас, Оріхівський ліцей з початковою школою та гімназією імені Олександра Павловича Малінова Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Желяскова Світлана Георгіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ніхто не може бути таким божевільним,

щоб хотіти війни, замість миру, бо коли мир,

то діти ховають батьків, а коли війна,

то батьки ховають дітей.

Геродот

24 лютого – день, що змінив життя кожного українця; подія, яка змінила моє життя, – це війна!.. Війна, яка йде вже більше, ніж тисячі днів! Це тисячі загублених безневинних життів, що їх забрала війна; тисячі військових, що загинули на полі битви; тисячі матерів, що оплакують своїх чад; тисячі дружин, що плачуть на могилах по своїх коханих; тисячі дітей, які не в змозі й досі повірити в те, що їхні тати-мами не повернуться до них ніколи й не скажуть спокійне й ніжне «на добраніч»… Це також плач онуків по своїх бабусях та дідусів, що сподіваються на те, що підуть з ними на дитячий майданчик погуляти разом…

Ворог і сьогодні знищує «військові об’єкти», якими майже з перших днів війни стали школи, дитячі садочки, пологові будинки, лікарні, цілі житлові квартали з сотнями житлових будинків тощо.

Щодня по всій Україні лунають сповіщення про повітряну тривогу. Люди змушені проводити свій час в укриттях, ховаючись від потенційної, а інколи і реальної, загрози.

Люди нашої Батьківщини змушені залишати рідну домівку і, стаючи біженцями, шукати прихистку в інших країн. Війна згуртувала всіх українців, що проживають на території нашої держави й поза її межами. У нас є спільна мета – урятувати країну, її людей! Кожний підтримує наших захисників, а також постраждалих від цього страшного лиха, допомагає матеріально, морально та своїми добрими ділами, як-от: продуктами харчування, ліками, речами першої необхідності, одягом, амуніцією, зброєю, безпілотними літальними апаратами, психологічною підтримкою тощо.

Як добре, що є волонтери, благодійні українські фонди, всесвітні організації, які долучаються до добрих справ для внутрішньо переміщених осіб, надаючи їм захист, допомагаючи із працевлаштуванням.

Так сталося і з моєю сестрою: вона вимушена так діяти, щоб вижити й в подальшому повернутися назад, в Україну.

Чуючи звуки тривоги, а над головою – звуки шахедів, задаюся питаннями: «Навіщо?! Заради чого?! Невже дорослі, діти винні?!» Але незважаючи на небезпеку, рідний дім полишає не кожний. На мій погляд, тому, що не кожний може розлучитися зі своїм рідним місцем, майном, особливо, якщо тут народився й де пройшли найкращі роки його життя!..

Страшним лихом і незагойними ранами увірвалась у наше життя війна. Живучи в Одеській області, я часто чую та переглядаю інформаційні матеріали в Інтернеті, по телебаченню про прильоти, особливо з марафону «Єдині новини». Сьогодні молодь відчуває на собі найбільшу відповідальність за майбутнє. Жорстока війна забрала життя, зруйнувала плани та мрії усіх, у тому числі і наші – випускників. Тому щоранку о 9.00 годині ми вшановуємо пам’ять тих, хто загинув: воїнів-захисників та невинних жертв цієї жахливої війни. Багато людей дістають поранення або гинуть в результаті прильотів на приватні будинки! Ворожі дрони атакують мирне населення! Скільки ще вибухів буде?!

Це вже несила терпіти! Але ми боремося за країну, яка заслуговує на краще! За наше майбутнє, бо нам жити на цій землі, нам будувати свої сім’ї…

Хтось на війні, а ми «воюємо» на освітньому фронті. З початком війни наш навчальний заклад працював дистанційно, згодом, коли було здійснено належні умови в укритті, ми продовжили навчання на змішаній формі (навіть у період холодної зими, коли був блекаут). Але дуже хочеться навчатися в ліцеї, коли кожного ранку йдеш до нього, як належить учневі, сидячи за партою. Адже

саме в ліцеї я можу зустріти однокласників, друзів, а вчителі пояснюють навчальний матеріал, дивлячись у вічі, допомагаючи в разі потреби, а не, як по Інтернету: зв’язку немає або обірвався.

Ніщо не замінить живого спілкування!

У нашому селі є люди, яких сьогодні називають «внутрішньо переміщеними особами». Це ті, які залишили свої рідні домівки, зовсім не бажаючи цього, а тому, що були змушені це зробити через страшну, небезпечну ситуацію в країні. Ми розуміємо їх, допомагаємо, чим можемо. Наша допомога – мізерне, що ми можемо зробити для них, допомагаючи продуктами, речами, медикаментами.

Наша сила допомоги полягає і в доброму, толерантному, людяному ставленні до цих людей, а також у моральній підтримці, адже сьогодні дуже важливо мати ментальне здоров’я!

І завдяки нам ці люди не почуваються чужими, вони нам вдячні від душі. Усе це дає нам змогу відчувати себе корисним людям, які потребують нашої допомоги. А вплинуло це на них позитивно! Адже чужого горя не буває!

Нині, дивлячись на світ іншими очима, я не по-дитячому сприймаю усе, що відбувається навколо мене, тому адаптуюся під ситуацію, що сталася, усвідомлюю: надто швидко подорослішала за останні роки. Упевнилася: дійсно війна змінює людей і все довкола. Тому я живу за принципом «тут і зараз». Адже не знаю, що зі мною буде через декілька хвилин. А усвідомлюючи останні події, розумію: я потрібна моїй країні! І у мене виникає сильне бажання допомагати їй, її людям навіть найменшим, що я можу зробити сьогодні. А це

збір гуманітарної допомоги, плетіння маскувальних сіток, участь у кулінарних ярмарках, в акціях зі збору коштів на придбання тепловізорів, дронів, камуфляжних бронежилетів, шлемів тощо. Так я підтримую і захисників родом з нашого села – Оріхівки.

І це роблю не тільки я сама, а й мої однокласники, інші діти та дорослі з мого ліцею та села, які донатять на потреби ЗСУ. Адже всі ми сьогодні розуміємо: війна нас об’єднала, згуртувала, зробила незламними, нескореними, змусила нас боротися за мир, допомагати постраждалим, захисникам і захисницям. Тому наша допомога (хоч і маленька!), але приносить користь нашим захисникам на передовій. А отримавши від нас гуманітарну допомогу з села через волонтерів, вони нам дякують. Це все для наших ЗСУ, на яких покладено завдання з оборони країни. Вони сьогодні стоять на лінії вогню, боронячи нашу Вітчизну, віддаючи за неї свої ні з чим не зрівнянні життя!

Уже стільки років пройшло з початку війни, а ми намагаємося жити так, як і раніше. Звичайно, інколи не виходить так, як хочеться. Я чітко усвідомлюю: так, як було до війни, вже ніколи не буде… Але

нас нічим не залякаєш, ніяк не зламаєш, бо ми люди єдиної України – держави з працьовитими, щирими людьми, закоханими у своє діло, роботу, мрію…

Ми люди, яким не страшна загроза з боку ворога.

У мене є найзаповітніше бажання – щоб усі повернулися живими з війни та принесли із собою довгоочікувану перемогу! Адже найголовніша цінність суспільства – це мир! І я вірю: він настане!