Матейчук Крістіна, 10 клас, Горішньошеровецький ОЗЗСО I-III ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мінтянська Аліна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютневий вечір. Тиша. Легенький сніг припорошує дахи будинків. Складаю руки в молитві, за звичкою, і прошу в Бога здоров’я для рідних. Чомусь не спиться… Десь удосвіта заскавчало цуценя - і селом відгукнулися голоси…

Ранок у селі. Збираюся до школи. Мама зайшла в мою кімнату (думала, щоб привітатися й побажати гарного дня) і сказала: «Почалася війна…».

Україно! О моя багатостраждальна мати! Історія повторюється вкотре. Знову твої найкращі сини й дочки змушені стати на герць як оборонці своєї Вітчизни, тримати гідно стрій, щоб дати відсіч ворогові, бо здавна українці славились звитяжністю. Подумалось : хто, як не ми?

Це страшне слово «війна» чула дотепер лише у фільмах, читала в книжках…У перші хвилини не розуміла, як мала сприймати його. Страшно... Невідомість…

Умикаємо телевізор, телефони, читаємо…дивимось… - очам не віримо…Київ…Перші жертви…Жах охопив і тіло, і душу. Ми не вірили, що це станеться. І хоч живемо далеко від столиці, кожен звук за вікном здригав кожного свідомість. Життя, здавалося, зупинилось не на мить. Як бути? Що далі? Моторошно. Почали збирати документи, аптечку, речі.

Шкода братика, бо ще маленький і не розуміє, що коїться вдома. Незважаючи на небезпеку, тато поїхав на роботу, а ми залишились у підвалі. День був жахливим, навіював ще сильнішу тривогу.

Щоночі, засинаючи, жили надією, що завтра сумна звістка зміниться на радісне повідомлення, але цього не відбувалось, бо телефонні повідомлення без кінця сповіщали про жахливі речі, кров і смерть, крик і розпач… Людські життя… Чого вони варті в цьому світі? За що?

О душе! Мій раю словесний, ти можеш сягати самісінького неба й кричати несамовито, а у відповідь – нічого!.. Хочеш бачити в нічному небі мерехтіння міріад зірок і замріятись серед їхнього зорельоту, але зориш тільки спалахи від ракет… Яке страхіття!

Училася жити інакше, зіставляла факти з історією минулого, але не виходило, моє єство забилося в найпотаємніший куточок душі й шукало там спокою.

Березень. Уже не так тішить око танення снігу, не так розпускаються бруньки й не такі веселі передзвони у природи.

Ранок. Онлайн-урок. Батьки несподівано приїжджають додому й починають збирати батькові речі. «Тато збирається на війну», - ці слова стали ударом у самісіньке серце.

Обійми, поцілунки й надія на краще – ось що оселилося в душі кожного члена моєї родини. Нам не вірилось, що тато їде на фронт, але ми точно знали, що він сильний і вистоїть. Але це не було прощання із нами…

О душе! Мій шлях зупинився удруге. Залишалось єдине бажання: почути татове голосове повідомлення: «Доню, все добре! Я тебе люблю!»

Одного літнього дня тато зробив сюрприз і приїхав додому на декілька днів... Це був найщасливіший час мого життя! Він посміхався й просив вірити в краще. Відчуваю його обійми й досі.

30 липня 2022 рік – життя зупинилося зовсім. Жодного повідомлення. Зв’язок обірвався.

Бойовому завданні. Донецький напрямок. Село Семигір’я. Обстріл. Пряме попадання в бліндаж…Серед «двохсотих-трьохсотих» - нема. Двадцятеро бійців провалились крізь землю. 214-й окремий батальйон OPFOR. Звістка – зниклий безвісти, невідомо: живий чи мертвий…

О світе! Куди ти дивишся? Час прокидатись! Другий удар в самісіньке серце – а воно ж живе! Хоче битися, а не завмирати. Лічимо не дні, а хвилини. Очі видивляємо в телефоні,  оббиваємо різні пороги – безрезультатно.

О людино! Скільки ти маєш сил? Сил, щоб витерпіти, щоб не згаснути, як зірка, не впасти духом. Яке те життя? Який твій шлях без рідних? Без правди?!

Мені п’ятнадцять. Свят не хочеться, подарунків теж… Лише єдина  мрія на всіх – почути хоча б голос! Хоча б мить раю, а не пекла! Хоча б для бабусі, бо вона вже втратила одного сина…

Я живу! Вчуся жити! З вірою, з надією побачити, що в наступному обміні полонених  буде він. Живий!

О Боже! Дай сил, дай мужності, дай розуму, дай перемоги й миру усім українцям, збережи їх!..