Зранку 24 лютого нам зателефонували діти з Києва і сказали, що починається війна. А я їм кажу: «Не вигадуйте, ніякої війни немає». 

Майже одразу до нас зайшли російські танки і російські війська - нас окупували. Я не можу вам передати своїх почуттів. Це дуже боляче – лишися без даху над головою. Мою хату розбило. Летіла ракета, уламки влучили в дім - і дах побило, і вікна.

У село заїхали три «Урали» солдатів, у кожну хату по восьмеро заходили. Я в окупації пробула рік і вісім місяців. У мене не було коштів, щоб виїхати. 

Ліків не було, їжі теж. Що на городі росло, те і їли. Було складно. Чоловіка втратила у 2023 році. Не витримав, серце у нього було слабке.

Я астматик, і в мене були дуже великі проблеми. Спочатку в аптеках були інгалятори, а потім їх не стало. Присилали якось із-за кордону. Ні харчів не було, ні пенсії. Мені до війни пенсію поштар приносив, бо карточки не було ні в чоловіка, ні в мене. Тож ми дуже страждали. А тоді вже я не витримала. Ми домовилися з перевізником, діти позичили грошей, і нас евакуювали через Європу. 

Приїхали у Варшаву, а тоді - у Львів. У мене такий стан був, що я місяць не могла відійти. Як ракета летіла, ми в погребі були. А вона летіла прямо по домівках. Світла не було, води теж. Я не можу вам передати, що це було за життя. 

У селі ще залишалися люди немічні, які лежать. Там десь чоловік десять залишились, і там якраз проходить лінія фронту. А ми зараз перебуваємо у Запоріжжі в чужих людей.