Скульптури Олександра Шапошника розміщені у різних містах України, у тому числі у його рідному Бердянську. Майстер також викладав ковальську справу у Бердянському машинобудівному професійному ліцеї. На кінець лютого 2022 року планував відкриття Центру ковальської майстерності… Замість довгоочікуваної події – війна, життя в окупації та складна евакуація. На початку квітня Олександр виїхав із тимчасово окупованого міста…

Працюю в Бердянському машинобудівному професійному ліцеї, майстер виробничого навчання з професії ручного кування. Якраз ми повинні були відкритися, у нас Центр ковалів був. Ми учбовий центр відкривали по ручному куванню. У нас нове обладнання, новий… там дуже класно було і красиво. Ми ще не відкрились, повинні були у березні відкритись, в перших числах. Нормально все було, все добре, поки не почалася війна. 24-го числа прилетіло десь біля мене, там аеродром стояв, ППО стояло, і прямо туди прилетіло, був дуже гучний звук, взрив. Я не зрозумів, що трапилося. Дома не було світла, зникло. Я думав, може, десь підстанція зірвалась, а потім, коли ще раз був взрив, то я вже зрозумів, що почалась війна. І дуже страшно було, не знав що як робити. Я ще там прожив, в окупації, ще десь місяць. Дня два, три, чотири – і вони зайшли у місто Бердянськ. Ми як раз споглядали.

Вони зразу боялися заходити у місто, стояли в полях. Як наша авіація їх розбомблювала і як вони потім розсредоточились і пішли в місто. З різних кутків, як кажуть, з усіх щілей. Було страшно. Кружляли, не знали куди їхать.

Просто там такий треш творився, що через залізну дорогу переїжджали, тому що не знали, чи проїзд є чи немає. Зразу стріляли у повітря з автоматів, з БТР трохи стріляли у повітря, залякували населення. Потім затихли, і наче нічого такого… Люди збиралися на мітинги, проводили, щоб виганяли їх. Вони зразу згодилися прапор не знімати, а потім придушили всіх і зняли прапор. Почали терор. Почали забирати активістів з Бердянська на тюрьму чи, не знаю навіть, куди їх вивозили. Потім таке вже чорне творили… Мого учня одного застрелили. Він їхав по дорозі, один блокпост їхній проїхав і через метрів 400 розстріляли автівку і його. Потім приїхали, хотіли забрати труп його, машину ту розстріляли. Це те, що я точно знаю. По селах… Ну, у нас більш-менш нормально було, лояльно, просто  психологічно давили, а по селах там чорне творилося.

Багато домівок попалили, автівки повикрадали.

Зараз таке саме роблять, шукають де хто був, кого немає. Автівки забирають, ну дуже багато зараз такого.

Все своє життя я жив у Бердянську, я їздив по всій Україні, по фестивалях. Багато фестивалів було, і в Бердянську була «Сталева хвиля» – фестиваль, п’ять раз.  Я зараз в Івано-Франківську знаходжуся, до цього був у Запоріжжі. Поки ці обстріли були по центру міста, по людям почались, то я виїхав. Ми чекали «зелений коридор» (був для маріупольців), для Бердянська не було. Потім щось казали, то є то немає, то автобуси не пускають. Ми рішили самі поїхать. Зібрали собі колону з дванадцяти автівок і поїхали цією колоною.  3 квітня виїхали. Було дуже страшно виїжджати, було 13 чи 14 блокпостів. На кожному блокпосту вони провіряли. Нам пощастило – ми виїхали за день, ввечері були вже в Запоріжжі. Вони роздягали, всі речі переглядували.

Я їхав з жінкою, і син мій був. Кожного разу зупиняли, зупиняли, зупиняли на цих блокпостах. Останній блокпост перед «сірою зоною», там дуже жорстко було. І стріляли по колоні з автомата прицільного, і гранати кидали.

Потім, коли виїхали, на перехресті зупинилися, не знали куди нам їхати, і тут зразу прилітає міна біля нас. Нам нічого немає, но осколки по асфальту задзеленчали. Бахнуло і осколки – і ми зразу зрозуміли, куди їхати, і зразу виїхали. Багато було, багато було ДНРівців. ДНРівці – то останній блокпост був, які стріляли по людям. Були й інші більш адекватні, більш-менш. А були і агресивні, дуже агресивні. Багато було російської армії. Я не вірив, що вони в резинових сапогах ходять, але бачив це власними очима.

Потім, коли ми вже заїхали до вільної України, то було, як побачили український прапор, аж сльози, чуть не заплакали.

У Запоріжжі тоді було життя. Магазини повні, є що купити, дешеві товари. У Запоріжжі я зразу приїхав, ми облаштувалися, гуляли по парках, насолоджувалися природою Запорізькою. У нас, в Бердянську, інша природа, у Запоріжжі – м’яка, повітря м’яке. Коли не травлять заводами, то повітря гарне і пахне. Була весна, то липи пахли, то ще щось. Гуляли ми, я працював, завжди працював, щось робив, а тут не було нічого. Я придумав собі роботу на дому – я зробив «Фею Перемоги» з дроту. Купив дріт і пішов, на п’ятому поверсі змайстрував «Фею Перемоги» і хотів подарувати Запоріжжю. Вона там залишилась, но я її ще не установив. А потім мене запросили до ВПУ20 моторобудівників. Це училище, вище професіональне училище. Я працюю і зараз онлайн зі своїми дітьми. А там я трохи пропрацював, мене там устроїли слюсарем. Я можу працювати на двох училищах зразу. Там я трохи зробив майстерню ковальську. Там вони мріяли, щоб у них була ковальська майстерня. Я трохи обладнав її, і там працював. Зробив «Дівчину-калину» там. І зробив Бамблбі скульптуру, і ще одну скульптуру зробив. Рядом зі мною зірвалося, десь 400 метрів. Вилетів проліт цілий.

Вночі було багато взривів, дім в мене трусився, дуже трусився. Потім я побачив у вікно, що там дим, полум’я, і зрозумів, що щось дуже близько.

Потім зранку вийшов подивитись. Перекритий був проспект. Я так здалека побачив.  Думаю, якщо ще десь прилетить ще так рядом, може, вони помилились. А потім остання крапка була, коли у мене в дворі зірвалася. Дуже близько стріляють, і ПВО не помічає те, що зразу виліт і приліт зразу. З Токмака стріляли, дуже швидко. Два прильоти, а потім вже звучить сирена. Ми в коридорі ховалися за двома стінами, та я побачив, що там сталося. Майже пів будинку немає. І розумію, що правила двох стін на С-300… 500-кілограмова бомба там всередині стоїть. В два часа ранку ми почали збиратися. Було багато речей і обладнання моє, інструменти. Поки зібрались, на вечір поїхали. Переночували в Полтаві, а потім приїхали на Івано-Франківськ.

У мене тут багато друзів, у Франківську. Теж є училище, яке мене приютить. Уже приютило, це ВПУ 21. Тут теж ковалі є, майстри ковалі. У Івано-Франківську проводиться фестиваль, кожного року проводився, до короновірусу та й до війни, «Свято ковалів» називається, і ми тут кожного року приїжджали. Я приймав участь, у мене навіть є скульптура сумісна з ВПУ  21. Це галка, яка стоїть в центрі міста, називається ця композиція «Свято Станіславської ночі». Це галка, яка на ліхтарі сидить.