Матвійчук Віталіна Вячеславівна, 17 років, студентка 2 курсу Дніпропетровського фахового мистецько-художнього коледжу культури
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пічуріна Раїса Семенівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
«Нам не даються випробування згори,
з якими ми б не впорались»
Бернард Вебер
Моя Україна – миролюбна країна. Такою завжди була й залишається зараз, незважаючи на скрутне становище.
Я люблю свою Батьківщину, свій волелюбний народ, рідну землю за її неосяжні, безмежні простори, різнобарвну природу та мелодійну, солов’їну українську мову! За те, що можу вільно дихати, обирати професію, спілкуватись з друзями, відвідувати театри, співати на повний голос…
Думала, що так буде завжди. Хіба можна було передбачити, що станеться таке лихо? Жили розміреним життям: дорослі працювали, діти навчалися, малюки весело проводили час в дитячих садочках. І раптом війна… Кров, біль і сльози…
Про початок війни я дізналася від бабусі. Але мені важко було повірити й усвідомити, що це дійсно трапилось. І лише тоді, коли почали лунати сирени, коли необхідно було ховатись в укриттях, ночувати на станції метро, я зрозуміла, який жах несе війна…І мені стало моторошно, боляче й страшно за свою родину, крихітну сестричку, рідних і чужих людей, за нашу рідну, славну Україну.
Звісно, я знала, що війна розпочалась ще в 2014 році, але вона була далеко, й хоч я з сім’єю й допомагала людям, переселеним з окупованих територій, проте тоді такої трагедії не відчувала… Але те, що «братня» республіка розпочала повномасштабне вторгнення, приголомшило вкрай.
Щоб не сидіти під час сирени біля вхідних дверей, не спати в коридорах на матрацах, не бігати ночами в укриття, не чути повідомлення про спалені міста, смерть захисників, катування та зґвалтування дітей, стало зрозуміло, що необхідно бути подалі від небезпеки, шукаючи притулок в мирних країнах. І ми знайшли його в Польщі, де дійсно і мирне небо, і спокійне життя, і чуйні, привітні люди, і найголовніше, що моя маленька сестричка не чує сирен та вибухів, спить спокійно.
У Польщі я зустріла чудових людей як українців, так і поляків. Разом ми ходили на мітинги в підтримку України, один з яких ми з подругою влаштували самостійно. Ми декламували вірші українських поетів, співали українські пісні й гімн України, влаштовували театральні покази, а також хвилиною мовчання вшановували тих, хто пішов від нас назавжди, захищаючи рідну землю. А як приємно було бачити сльози радості на обличчях людей, обпалених війною, радості від того, що вони чують рідну мову… І дуже приємно чути слова вдячності…
Війна навчила мене не відкладати життя на потім, не ставити його на паузу. Мені здається, що я подорослішала років на 10, а мені ж тільки 17… І в свої 17 мені доводиться поєднувати навчання з роботою, бо треба заробляти на життя. Крім того, я займаюсь волонтерством, допомагаю біженцям з України та хворим діткам. Допомагаю, бо знаю, що вони потребують допомоги, як потребувала колись я.
А ще я зрозуміла, що краще рідної країни немає й ніколи не буде. Я мрію про мир, про закінчення війни, про день, коли я нарешті зможу повернутись додому, у своє рідне місто, стати на рідну землю, обійняти рідних мені людей, товаришів та товаришок по коледжу, на повні груди вдихнути запах рідної землі й закричати на весь голос: «Яке це щастя, що я дома!».
Але це буде після перемоги, в яку я вірю. Вірю, що сила добра переможе зло. Вірю в силу й міць моєї рідної України, в непереможність Збройних Сил й згуртованість людей, які неодмінно приведуть Україну до перемоги!
З підручників історії ми знаємо, що Україна за час свого існування неодноразово боролась за волю й незалежність, але ніколи не ставала на коліна. Вірю в те, що моя рідна країна залишиться сильною, вільною, миролюбною державою з великим потенціалом та світлим майбутнім, державою без насильства та свавілля.
І я пишаюся своєю рідною країною, мужніми людьми, пишаюся тим, що я українка!
