Панасенко Олександр, 15 років, учень Мелітопольського ліцею-інтернату, м. Мелітополь, Запорізька обл.
Вчителька, що надихнула на написання – Григор’єва Олена Олександрівна
Конкурс есе "Один день"
В 2014 році у мого старшого брата був випускний. Батьки ще взимку вирішили організувати поїздку до Криму. Я теж захотів поїхати. Але почалася війна.
Тоді я був ще надто малим, щоб це зрозуміти в повній мірі. В душу закрадалися бентега і страх. Я думав про те, куди ж нам тікати? Сепаратисти і росіяни ширили телебаченням мапи окупаційних планів: в безпеці були лише західні області.
Лякали марші колаборантів, яких з усіх околиць звозили до міст.
В Запоріжжі їх закидували яйцями, а в Мелітополі мовчки дивилися.
Вночі було чутно гуркіт – це до Мелітополя стягували війська ЗСУ для організації оборони.
Там було половина всієї української авіації і танків. Це було зроблено для того, щоб спинити наступ ворога, або принаймні зробити його занадто дорогим для загарбника. Це рішення було логічним: у випадку перенесення всіх сил до лінії фронту всі ці танки полягли б під ворожими ракетами.
Тоді я боявся, що коли ворог прийде, то забере мою приставку, мої книги, іграшки.
Ще дорослі мені пояснили, що в разі просування окупант відбере все майно, нажите роками, або просто скине бомбу на будинок…
Деякі солдати почали звільнятися з армії: «Нас же можуть убити!» На щастя, знайшлися ті герої, які пішли до армії в той час, коли вона найбільш необхідна. Окремої поваги заслуговують добровольці – люди, які з різних причин (як-от стан здоров’я, вік) не могли служити у війську, але все одно йшли захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Туди йшли не лише ті, хто любили Україну понад власне життя, а й ті, хто розуміли: відсидіти і перечекати не вдасться.
Я вчився у третьому класі.
Школярі збирали різні продукти, одяг, малювали малюнки, щоб надіслати їх військовим, підтримати їх в цей тяжкий час.
Зусиллями наших військових і добровольців було зламано бліцкриг підступного карлика. На жаль, загарбник тримає окупованим Крим і території ОРДЛО, встановивши там маріонеткові режими. Але ворог не просунувся далі. І ми, в тилу, можемо жити відносно мирним життям.
Минуло довгих сім років. Російсько-українська війна триває довше, ніж друга світова. За цей час загинуло 17 тисяч українських громадян. Слова «ще один загиблий» – це горе матері за сином, втраченою надією. Це сльози дітей, які тепер ростимуть без батька.
Плач дружини, що втратила того, з ким вирішила пов’язати своє життя, але стала молодою вдовою. Туга побратимів, з якими він проходив пекло і став для них не товаришем, а насправді рідним.
Насправді війна почалася не 2014, не 1918 і навіть не 1654 року. Вона почалася тоді, коли Володимиро-Суздальський князь спалив Київ. З того часу Московія стала причиною багатьох воєн і принесла лихо та страждання народам. Знищення Московського імперіалізму та реваншизму зробить багато для встановлення миру в усьому світі.
Що для мене мир?
Мир — це найбільше благословення.
Це коли не чутно пострілів. Коли на фронті не ллються ріки крові, а в тилу — сліз. Мир – це час співпраці, розвитку.
В часи Холодної Війни, коли декілька разів над світом нависала небезпека ядерної війни, лише розуміння того, що вона разом з її всіма наслідками могла б принести смерть мільярдам і спричинити глибоку кризу цивілізації, не дало досягнути рівня DEFCON 1. З вуст політиків і дипломатів звучала фраза: “Краще поганий мир, ніж хороша війна”.
Історично війна була одним з рушіїв прогресу: військові технології потім полегшували життя і цивільному населенню. До I світової війни війна була справою самих лише солдатів. Потім вони стали турботою всього населення. Війни стали дорожче. Стало зрозуміло, що військові здобутки вже не окуплять економічних втрат. Набагато більшого можна досягти шляхом мирного економічного розвитку, а ресурси можна просто купити. Окрім того, рушієм прогресу став космос.
Єдиною виправданою війною є війна захисту – захистити свою землю, власність, народ.
Війна є безглуздою з гуманістичної і економічної точок зору. Лише справжній мир допоможе націям досягти процвітання.
