Після початку обстрілів у Лисичанську люди виживали без елементарних умов. Багатьом довелось евакуюватись під звуки вибухів, ризикуючи життям. 

Перший день війни я запам’ятала як один із найстрашніших у своєму житті. Це сталося під ранок, коли я була на роботі. Було відчуття страху, розпачу і повного нерозуміння, що буде далі. Здавалося, що це якийсь страшний сон, але реальність швидко дала зрозуміти, що все відбувається насправді.

Я залишалася в Лисичанську до 13 березня. Уже наприкінці лютого в місті почалися серйозні проблеми: зникло світло, не було води, залишався тільки газ. 

Магазини швидко спорожніли, люди розкуповували все необхідне, в аптеках стояли величезні черги. 

Найбільше мене лякало те, що я постійно переживала за доньку. Я думала тільки про те, як її вберегти. Під час обстрілів я бігла з нею в підвал, іноді навіть босоніж. Я бачила, як у небі летіли снаряди з вогнем, і це було справжнім жахом. Також дуже боляче було чути новини про загиблих і поранених людей.

Евакуація стала ще одним важким випробуванням. Я виїжджала разом із мамою, дитиною і племінницею. Ми сіли в автобус від пожежної частини. 

Людей було дуже багато, всі поспішали, хвилювалися. Дорога проходила під гучні звуки обстрілів. 

Потім ми дісталися до залізничної станції, звідти — до Краматорська, а вже звідти потягом поїхали до Львова. Дорога тривала більше доби, ми їхали 32 години, спали по черзі, було дуже важко як фізично, так і морально.

Згодом я виїхала до Польщі, де пробула чотири місяці і навіть працювала, але довго залишатися за кордоном не змогла. Мене тягнуло додому. Я повернулася в Україну і зараз живу у Фастові, де мене підтримують друзі.

Я мрію повернутися до свого дому, у свою квартиру, яка постраждала, але я вірю, що її можна відновити. Найбільше хочу знову бути поруч із рідними і жити у своєму місті. Попри все, я не втрачаю надії, що майбутнє буде мирним і що все ще можна відбудувати.