Дячок Олександра, учениця 9 класу Миколаївської гімназії №64

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смикавчук Інна Михайлівна

Війна. Моя історія

Той зимовий четвер відрізнявся від тих, що були перед цим. Прокинувшись 24 лютого 2022 року о 5 годині ранку від страшних гучних звуків, я відчула страх. Мама приймала велику кількість телефонних дзвінків, тому я вирішила самостійно переглянути оголошення Президента моєї країни, яке лунало майже звідусіль. Почувши інформацію про початок повномасштабного вторгнення, мені забракло слів.

Не знаючи, як реагувати на такі невтішні новини, я звернулась до мами. Попри паніку та страх вона достатньо спокійно пояснила мені, що саме відбувається.

У той день у нас мала бути контрольна  робота з алгебри, і я дуже добре пам’ятаю, як старанно готувалась до неї. Однак зі школи поступило розпорядження залишатись вдома, в безпеці та з рідними людьми поруч. Зібравшись з думками, ми почали готувати найнеобхідніші речі.

Над містом почали літати безпілотники. Тоді я вперше почула повітряні тривоги. Уже ввечері ми зібрались всією великою родиною та почали проговорювати наші майбутні дії. Було прийняте рішення залишитись у рідному місті.

Спочатку було спокійно. Ми дотримувались певних правил. У березні почався найстрашніший період життя. Місто було атаковане. Кожну хвилину лунали потужні вибухи. Неможливо було просто зберігати спокій. У будинку різко відкривались двері та вікна. Повітряні тривоги тривали все довше.

Через загрозу життю ми проводили більшість часу у підвалі. Було нестерпно холодно, тому надягали найтепліші речі.

Прокидаючись кожного ранку, батьки підіймались у будинок готувати їжу та заварювати гарячий чай. Поки готувався сніданок, у мене була можливість погрітися вдома. Так тепло і затишно там було. Але на превеликий жаль, не довго це продовжувалось.

Знову і знову лунали ці гучні вибухи. Знову і знову ми спускались до холодного сховища і там приходило розуміння ціни життя.

Тепер у місті піднімають мости. Проїхати неможливо. Через це продукти перестають надходити до магазинів. Ціни ростуть. Не можемо купити хліба, живемо на запаси. Велика родина, дуже тяжко. Продовжується критична ситуація. Місто закривають. Ідуть бої за аеропорт. Під великою загрозою більша частина області.

Людей залишається вкрай мало. Спати не виходить зовсім. Кожна ніч без сну. Відпочити можна тільки сидячи. Припиняється постачання енергії. У підвалі ні світла, ні тепла.

Одного дня мої батьки вирішили сходити до магазину хоч за якоюсь їжею. Я залишилась вдома у безпеці. Раптом чую свист ракети над будинком, швидко падаю на підлогу коло стіни та закриваю голову руками. Лунає потужний вибух. Будинок затрясло. У мене велика паніка. Я намагаюсь зателефонувати батькам, але марно. Дуже скоро мама та тато повертаються додому. Вони розпитують, чи все гаразд зі мною.

Потім я дізнаюсь, що у сусідній будинок влучила ракета. Це був дім моєї найкращої подруги. Сльози, біль, страх - саме такі відчуття в той момент. Ми почали розуміти, як небезпечно тут залишатись, і приймаємо колективне рішення покинути місто. З великим болем я прощалася з містом. Навіть майже зруйноване воно було для мене найгарнішим та найтеплішим місцем у всьому світі.

На певний період часу ми переїхали до міста Хмельницький. Воно було зовсім іншим, не схожим на моє. Спокійно, тихо. Я прожила там майже рік. Восени та на початку нової зими виникли великі проблеми з енергопостачанням і у Хмельницькому. Згодом місто теж почало потрапляти під обстріл. Це нагадало мені про життя у Миколаєві.

Батькам треба було працювати і вони повернулися в Миколаїв. А в кінці грудні повернулася додому і я. Я щаслива. Приїхавши додому, я зрозуміла одну важливу річ: я буду жити тут попри все. Я не покину рідного дому. На жаль, місто дуже довго відновлюється, а війна ще не закінчилась.

Ця історія стала найтяжчим життєвим уроком за все моє життя, за все життя моєї родини, міста, країни. Війна багато чому навчила мене. Показала все з іншої сторони. Я неймовірно вдячна своїй родині, своїм батькам за те, що врятували моє життя. За сильну підтримку, віру, надію, любов. Найголовнішим бажанням зараз є кінець війни, перемога над стражданнями, повернення всіх українців, всіх захисників додому. Люди, які віддали свої життя за нашу батьківщину, - назавжди залишаться героями. Ми пам’ятаємо про них, про все, що вони зробили для нас.