Грищенко Каріна, учениця 9 класу Олешківського ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сидоренко Ігор Леонідович

Війна. Моя історія

Привіт, мене звати Каріна і це пам'ятка про день, що розділив моє життя на до і після. Двадцять четверте лютого не було особливим днем, так, звичайний четвер. По поганій звичці я одразу полізла перевіряти соціальні мережі і впала в ступор. Вся стрічка була заповнена жахливими новинами, в голові набатом відбивалося «В Україні почалася війна».

Я просто не могла повірити, ну не може ж так бути в двадцять першому столітті, правда? В каналах була повна версія відеозвернення президента України, Володимира Зеленського.

З завмиранням серця я слухала про те, що в моїй країні тепер війна, що в моїй тихій гавані тепер зовсім не тихо, тепер тут панує смерть і беззаконня. В голові, звісно, не могло таке вкластися. Я полізла в ютюб, дивитися звернення путіна і розплакалася. Чому він так каже? Що ми зробили йому і його країні? Ніколи в своєму житті я не бачила вигаданих бандерівців або неонацистів, від яких треба було захищати, всі були звичайними, добрими людьми. 

Я сильно панікувала через маму, вона була на нічній зміні і вже їхала додому, але поки вона не з'явилася та не перейшла через поріг я все ще не була впевнена, чи все з нею в порядку.

Весь ранок я провела в тривожних думках, написала кожному знайомому з запитанням чи в порядку вони. Дякуючи богу, з ними і зараз все відносно добре. Причиною для паніки також стало те, що в новинах зазначалося що наша область - область активних бойових дій. І насправді, в це не вірилося до того моменту, поки тихе, спокійне небо не розрозилося звуками автоматів і взривів. А потім я точно впевнилася в тому, що це все наяву.

Група вертольотів спокійно пролітала в небезпечній близькості до криш приватних домівок, так само вони пролетіли далі, до свого місця призначення, а мій світ в тот момент рухнув як пісочний замок, розсипаючись на десятки тисяч маленьких пісчинок, заповнюючи собою весь простір в кімнаті, забиваючи легені та не даючи змоги вдихнути повітря.

Відчуття реальності всього того, що раніше було на екрані телефону, було там і ефемерним привидом маячило десь поряд, тепер стало взагалі-то повністю реально. Під вечір в місцевому телеграм каналі з'явилося повідомлення зі змістом «Олешки під контролем російських військ». Це залишило свій відбиток, але я стоічно витримала і вірила, вірила, вірила в військових, в свою країну, в людей.

Я погано пам'ятаю час, коли жила в рідному домі в рідних Олешках. Ніхто не втрачав віру, всі думали що це не на довго, ми колективно намагалися жити далі і закривати очі на те, що ми не можемо змінити.

Було і є боляче читати про оголошення що хтось пропав, когось знову вбили і закатували. Жахлива реальність, яку ми всі разом можемо змінити, якщо не будемо забувати хто ми є, не забувати свою історію, звичаї, традиції, втрати.

Я мало що можу сказати про життя в окупації. Тут одні сльози, біль і страх, які душать не гірше мотузки. Я майже не виходила на вулицю весь цей час, тому що небезпечно, тому що я боюся, я більше не впізнаю свою область. Вона знівечена і плаче під болю, який їй завдали.

Новий 2023 рік був найжахливішим в моєму житті. Відзначали ми його вже не в нашому будинку. Все було безликим і похмурим, бачити сірість доводилося завжди, але тоді її можна потримати в руках. Я була неймовірно зла на своє безсилля, сумувала за домом, за своєю країною, друзями, рідними. О дванадцятій ночі подивилася звернення президента і розплакася вперше за багато місяців.

Йдуть дні, повні смутку, йдуть ночі, повні сліз та страждань за кожного померлого. За кожного вбитого цивільного, за кожного неповернувшогося воєнного, за кожну тваринку, яку більше ніколи не погладять по голові. Йдуть дні і ночі. Так, зі стражданнями, з втратами але й з незламною вірою. Вірою в світле майбутнє.

Це страшно, але я вірила, вірю і буду вірити що я знову зможу колись пройтися по вулицям рідного міста, покататися в центрі на гойдалках разом з друзями і гучно сміятися в школі на своєму випускному. Я не втратила своєї надії, вона досі тут, зі мною, і я чекаю. Я чекаю на тебе, моя Україно.