Петрова Анна, 9 клас, Фізико-технічний ліцей Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олея Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 11 років, 24 лютого я прокидаюся о восьмій ранку, з усмішкою дивлюся на сонячну та прохолодну погоду за вікном, кажу мамі “Доброго ранку”, а вона відповідає: - “Ань, війна почалась”.

І після цього я забула як нормально жити. Та і всі, мабуть, не тільки я.

Перші дні пройшли як у тумані, втікала від новин за малюванням та спілкуванням з друзями онлайн, тоді я не знала, що більшість з них ніколи не побачу. Оговтатися довелося, коли в Херсон зайшли ворожі війська. 1 березня сусідні будівлі пошкодило снарядами з БТР, який проїжджав за кілька десятків метрів від мого будинку.

В магазинах майже не залишилося товарів і батьки йшли з дому на весь день, тепер уже не на роботу, а щоб відстояти чергу за продуктами.  

Влітку, з сім’єю почали частіше виходити гуляти, почалося усвідомлення того, що нас оточують озброєні люди, які можуть зробити, що їм заманеться. Потім ці люди вибили двері у зачинену сусідню квартиру. Знайомі люди виявились зрадниками або тими, хто “змирився”.

Відчуття того, що твоє життя під загрозою кожної секунди, де б ти не був та розуміння, що нікому поруч не слід довіряти проникає в кожну клітинку твого тіла і ти ніколи не можеш розслабитися.

У другій половині літа почалася стадія спротиву, ми намагалися поширювати українську символіку: жовто-блакитні стрічки, наліпки з приниженням окупаційної влади, знищення пропагандистських плакатів, які запевняли, що росія тут назавжди але єдине, що тут назавжди це люта ненависть до цієї країни, яка знищила наші щасливі життя. Упевненості додавало те, що Херсонську область почали звільнювати і люди були сповнені духом перемоги.

Восени, на початку жовтня нас відрізали від цивілізації: повністю не було ні світла, ні води, ні жодного мобільного зв’язку та інтернету. Місто поглинули холод, темрява та страх невідомості…

Повна відсутність медіа, ми ніяк не можемо дізнатися того, що відбувається за межами міста, відсутність можливості навчання для дітей. Різке похолодання восени, яке ми зустріли без світла та води. Холодна їжа, яку ми вимушені готувати в чужій квартирі, до якої ще треба дійти через декілька вулиць і піднятися до неї на 9-ий поверх пішки, несучи баклажки з водою, бо тільки там є газова плита, яка не потребує світла. Митися по декілька разів на тиждень, витирання брудного посуду серветками, прання одягу руками, читання по 3 години з ліхтариками під трьома ковдрами. А потім вечеря у цвинтарній тиші зі свічкою, яка віддає приємне тепло та ледь відчутний запах, після цього настільні ігри з сусідами і обговорення того, хто, які новини почув від інших.

Справжнє випробування на виживання. Усе це не кадри з фільму про апокаліпсис, а те, що відбувалося насправді в одному з міст найбільшої країни в Європі у 2022 році.

Після усіх цих жахіть ми переїхали в інше місто, яке виявилося наче іншим світом, де люди продовжують жити працювати навчатися. Усвідомлення цього потребувало деякий час, спочатку було неможливо повірити, що за якихось 2 з половиною години їзди вирує зовсім інше “нормальне” життя але люди допомагали матеріально, волонтери-психологи працювали над нашим емоційним станом, що стало неймовірною опорою для нас.

Регулярні відключення світла, у порівнянні з тим, що було в Херсоні, стали абсолютно не значною проблемою.

Після восьми місяців “відпочинку”, я назвала б це саме так, ми повернулися додому, де  ми згадали, що таке ізоляція і те тривожне відчуття через загрозу власному життю. Проблема відсутності нормальної соціалізації, відсутність великих магазинів, супермаркетів, пошкоджена інфраструктура на кожному кроці, абсолютна відсутність безпеки, загроза є навіть тоді, коли ти не виходиш з дому. Вся ця гнітюча атмосфера, яка може звести з розуму, це місто майже непридатне для життя, дуже боляче це казати бо це мій дім.